Друже, чому ти сумуєш, підперши обличчя рукою?

      Чом же байдужа правиця твоя до сопілки дзвінкої?

      Горе яке ж то в обличчі твоїм сумовитім засіло,

      Що не промовиш ні слова й нічого мене не питаєш?

      Завжди, бувало раніш, вигравав на сопілці гладенькій

      Чи виплітав ти віночок собі із зелених листочків,

      Зараз же мов остовпів і сидиш на землі непорушно!

      Ти вже не скоро побачиш мене, як співаю веселу

      Пісню, як радісно бігають пальці мої по сопілці,

      Як я корзини плету, увінчавши віночками скроні, —

      Інші турботи у мене тепер, не до втіх мені зараз:

      Пастир мій Дафніс, якого любив я безмежно всім серцем,

      Щойно пішов із життя, і печаль мою душу терзає.

      Тільки один він давав моїй музі натхнення до пісні,

      Я ж всі таїни його невідомі скривав і, востаннє

      Голос звернувши до нього, закрив свої очі поблідлі.

      Скорблять по ньому сільські божества: ореади, дріади,

      Флора і німфи лісів та полів, нереїди й русалки,

      Часто до нього приходять сільвани й сатири із Паном,

      Навіть худоба сумує, побачивши нашу скорботу,

      Трави толочить ногами та воду в річках каламутить

      З горя й печалі, бо втратила радість свою невимовну.

      Чи ж дивуватися треба? Ось кажуть, що навіть небесні

      Плачуть, коли, очевидно, дощі ллють із хмар безустанно.

      Смерте ганебна! Усе щонайкраще серпом пожинаєш!

      Жодна чеснота не може твоїх оминути стріл гострих!

      Кожен чимшвидше іде уперед своїм кроком почесним,

      Швидше прибуде до зброї, якої уникати потрібно.

      Справді щоденно нещастя чигають усюди на смертних,

      Тільки всевишні судьбу свою впевнено завжди тримають.

      Нам, пастухам нещасливим, з'явилося віще знамення,

      Й серцем відчули, що скоро зустріне нас горе безмежне:

      Саме коли почали із вівчарень виходити вівці,

      Камінь, раптово зірвавшись з великої скелі, додолу

      З гуркотом просто на стадо котився, й жахнулися вівці.

      Справді це був отой камінь, що мав укріпити вівчарню.

      Впав він додолу, о горе! Пропали і наші надії!

      Часу, одначе, немало прожив він тут разом із нами,

      Пам'ять лишив по собі, що не ганьбить його честі.

      Долі страшної бажання – життя нам лишити й померти,

      Тож бо рушаймо і ми, куди наш відійшов милий пастир.

      Як я хотів би отут, на зеленій