Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология
Читать онлайн книгу.
на віки ім'ям Фаньолі.
Коли б Орфей відчув на собі проміння твоїх очей,
То з певністю не шукав би на світі жодної Евридики,
Бо одна є лиш Фаньоля єдина!
Бо ж виросла ти з касталійських хвиль, о прекрасна,
Та один лиш Маро[12] здатен вроду твою описати.
Зовсім нічого не розуміла з чудернацької мови Ганнуся, заправська дівка, але сміялася вдячно, сміялася солодко з таких мадригалів і з італійця дурного.
А він добряче, вочевидь, хильнув з хвиль кастальської глибини, бо усіх олімпійських богів спровадив до львівської винярні та співав уперто, плутаючи з лілією троянди пурпурові, очі ясні з персами білими та рум'янцем, волосся божественний ореол з вирізьбленим із слонової кості профілем. Славу принад своєї коханої прагнув рознести поза рівнинні береги скитських рік, поза часи майбутніх віків.
Проте сміялась вона з італійця, рідиною золотою щедра частувальниця, та знову й знову по винній винярні сміх шалів п'яними каскадами серед веселих гостей: той дівчину обіймає, инший поцілунку просить, і до кожного улегливою бути Гануся мусить, бо от такою собі була дівчина, що не гордує ні грошем, ані ярмарковим подарунком. Грошей, однак, не набув надто багато італійський вигнанець, тому стогнав та зітхав зі смутком глибоким: коханій хотів принести те, що лісова дріада й німфа серед гущі дерев відшукає: горіхи зелені та квітів оберемок, голубів з пташками хотів їй, може, хмари з неба принести срібні, сонця промінь золотий, з листя дерев зелень чудову…
І якщо його, котрий ніс такі дари до винярні, хлопським словом не облаяла дівка заправська, то лиш тому, що вчений гуманіст видався їй якось ніби не зовсім… сповна розуму. А може, то сила малмазії та аліканту такі дурні думки йому до голови несла?
Отож шкода стало їй італійця, а вслід за цим усміх солодкий впав на його упокорену постать і… Філіппо Буонакорсі, внук ясноволосої Латони зі звучною лютнею, став коханцем білявої кельнерки з-під зеленої віхи.
І так потужно хильнув з кастальської глибини, аж йому латинські рими і радісні слова блукали у голові й вилітали у світ пісенькою про Фаньолині поцілунки, про обійми і так далі… Бо дуже нестримним був учень Помпоніуса, не вмів зберігати таємниці, любив похвалятися прихильністю дівчини, що під зеленою віхою вино розносила у винярні.
Щастя Каллімаха було б однак повнішим, коли б грім вдарив в «однооку мамку» Фаньолі, вихор виніс усіх гостей з-під зеленої віхи, а сама Фаньоля так зуби не вишкірювала б до кожного, хто тільки завітав до винярні.
Ще «матуся» з одним оком не була аж надто великою небезпекою, бо в разі потреби вміла те око примружити вдячно і скромно, але п'яні гості настільки безцеремонне поводилися з ідеалом антагоніста папи Павла II, що той одразу відчув у собі антиалкогольний дух і потребу у стриманому товаристві у Львові.
Нехай блискавку зішлють боги на того, кому прийшла вперше огидна думка вродливе дівча посадити за бочкою вина та її личком гожим, буйними розкішними персами, золотим
Маро – Публій Вергілій Марон.