Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою. Ирена Карпа
Читать онлайн книгу.
його дивовижами. Точка збірки, даруйте Капітана Очевидність, у малюків іще не зацементована, як у дорослих.
Так десь о пів на четверту ранку ми припхались до Варкали – містечка з червоними кручами, білим і чорним піском, теплим і спокійним океаном, чистими пляжами й міжнародною кухнею. Принаймні так обіцяв Інтернет.
Тут ми навмання, зате впевнено, почали селитися в готель, що його назву десь почула моя сестра, місяць тому проїжджаючи через цей самий штат. В результаті навіть збили ціну з 20-ти доларів за кімнату до 14-ти. І садок там, і гамачки, і гойдалка на балконі, і ящірки на стінах цвірінькають…
Ех. Як порєдна тета-квочка, я взагалі-то планувала сидіти з дітками на одному місці, максимум виїхати на годинну дистанцію глянути яких-небудь слоників чи кольорових пташечок. Але карма річ хитра – завжди бере своє. Тож, окрім маршруту Святого Матрацника «Варкала! Варкала. Варкала…», у нас вийшов наступний тріп: Варкала – Карунагаппаллі – Аллеппі – Муннар – Форт-Кочі – Варкала. Ну й доїзди до аеропорту в Трівандрумі, котрий ми, поки не вивчили його поважну офіційну назву Тіруванантапурам, називали по-гопницьки: «Трівадном».
Ц.
Ціни (але далі трохи про Індію)
Лексикон дитини двох із половиною років має для нас купу таємниць, які не кожному спеціалісту з мертвих мов під силу будуть. Ну гаразд, Кая у відповідному віці говорить цілком притомними реченнями, але в Кори був саме той випадок. І вчити її мову мені довелося в Індії, та ще й у доволі критичній ситуації. Коли дитятко відмовлялося їсти будь-що з запропонованого, ультимативно вимагаючи одне – сіпки. І біда його розбере, хто вони такі, ті сіпки, і де їх вирощують, і по чім продають. А Кора ж вимагає, і Кая їй допомагає, і репетують удвох так, що квіти з дерев осипаються: «Сіпки! Сіпки-и-и-и!!!» Аж поки зовсім випадково на дні валізи хтось із них не знайшов шматочок хлібця-удальця й переможно не заявив: «Сіпки!» То, виявляється, був простий собі «хлібчик», що після «сіпок» став «сіпчиком», так само, як «хлопчик» став «сьопчиком», а не скандальним «хуйопчиком», з яким ні в гості, ні в дитсадок не ткнешся.
«Вакіка» це велика, «ньокі» – макарони, «міні» – місяць, «куку» – кулька, «манаманіс» – їсти. І тільки одне слово, ба навіть засаднича фраза, після Індії в обох почала виходити без жодного дефекту: «Хау мач?»
Ця фраза, якщо ви раптом не в курсі, у країнах Азії злетить з ваших вуст значно частіше, ніж навіть «хелоу». І навіть не того, що вам усі все намагаються напарити (а побачивши дітей, ще й обов’язково, не вдаючись до зайвих хитрощів маркетингу, запхають їм до рук свій браслетик, барабан, чесалку для голови й терпляче чекатимуть, поки ваше чадо силою крику відкриє ваш гаманець), а того, що тут геть за все слід торгуватися. Від ціни за готель до ціну на креветки з вечірньої розкладки ресторану. Третину, як правило, упускають без проблем, а частіше ще й більше.
Так, заваливши ще до світанку в наш Palm Ayurvedic Beach Resort (о, я таки згадала назву), ми спершу вжахнулися: 1800 за двомісний номер