Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
закрите ріжком покривальця. Блакитна стрічка… Отже, це хлопчик. Усі троє дорослих приязно усміхаються мені, але хвіртки не відчиняють. Прошу їх: «Відчиніть! Я ж прийшла до вас!» Вони не відходять від хати – лагідно дивляться на мене і привітно махають мені руками. Тільки тепер до мене доходить: це не вітальні, а прощальні помахи. Жінки та чоловік ніби наказують мені йти далі. Але я не хочу проходити мимо. Не хочу – й усе. Я ж прийшла сюди, до них. Та хвіртка – наче цвяхами до стовпця прибита. Смикаю її з усіх сил, штурхаю коліном, розхитую туди-сюди, готова вирвати із завіс, розтрощити. Очі заливає піт впереміш зі слізьми.
Підводжу голову – у дворі вже нікого немає. Тільки яблука звідкись падають і котяться, котяться до мене. Одне прослизає крізь щілину у хвіртці. Беру його, підношу до обличчя, вдихаю аромат – здається, це антонівка. І прокидаюся.
Голова палає, по обличчю скочуються чи то краплі поту, чи то сльози. Хтось нахиляється, обережно витирає їх, легенько чмокає мене в щоку й відходить. Розплющую очі – погляд впирається в білу стелю з сіруватим пластиковим плафоном і якимись незвично яскравими лампами. Поруч – пристрій з екраном і червоною та зеленою блимавками. Ритмічне попискування апаратури. Отже, я в лікарні. Пробую поворушити руками – спочатку лівою, потім правою. Руки слухняно згинаються в ліктях, пальці чутливі. З ногами гірше – ліва озивається болем десь нижче коліна, а права… Правої не відчуваю. Зовсім не відчуваю. «Мені ампутували ногу! Її немає!» – думаю з жахом і стогну від розпачу.
– Вона прокинулася! – чую чийсь радісний крик. – Покличте лікаря з ординаторської! Хутчіше! Хутчіше! Вона жива! Жива! Я ж казала!
– Привіт, сестричко…
Мабуть, я вимовила це дуже тихо, бо Єва схилилася до самого обличчя, аж вухом моїх губ торкнулася.
– Що ти сказала?
– Привіт, сестричко… – повторюю.
– Енно! Енночко! З тобою все гаразд? Ти не впізнаєш мене? – ледь не плаче Єва.
– Ти Єва. Найкраща у світі подруга. І сестричка…
– Слава Богу! – Єва полегшено зітхає. – Бо я вже подумала, що ти знову нічого не пам’ятаєш. Я б повісилась, якби ти мене забула.
– Забудеш тебе таку… – пробую усміхнутися. – Хіба ти сьогодні не на роботі?
– І вчора, і позавчора також! – урочисто повідомляє Єва. – Сьогодні нарешті відісплюсь і завтра вже буду в строю. Але ти сама не залишишся – не переживай. Тут твій тато. Бачила б ти, як у відділенні все закрутилося-завертілося, коли він приїхав… Як-не-як – лікар із самої столиці! Вони ледь зі штанів не повистрибували, як почули це. Зараз поселяють пана професора Сніжницького у свою гостьову палату. Я й не знала, що в лікарні така є.
– Єво! – боюся запитати, в мене терпне і дерев’яніє язик, але мушу знати. – Що в мене… з правою ногою?
– Перелом. Ти відбулася всього-на-всього переломом ноги. Це якесь чудо! Просто чудо! Якби твоя «Лада» була жива, то можна було б подумати, що це вона тебе захистила ціною власного життя – взяла на себе весь удар, зависла над головою,