Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
зараз ми з тобою скупаємося – і все: ти навіки моя, а я твій, і не розлучимося до самої смерті. А коли тут повінчаємося, то підемо в місті до загсу. Але то вже буде проста формальність.
– І то буде кінець. Бо після загсу тато мене зразу ж і вб’є!
– Хай спробує! – Роман хмурить брови, але тут же його обличчя розпогоджується. – Пішли освячуватися у Святому! Чи ти, може, передумала?
– Ні-ні, – кажу. – Я ніколи не передумаю. Але… в мене немає купальника.
– Дурниці! – сміється Роман. – Тут можна навіть без трусиків. Бач, пляжники пішли, ніхто нас не бачить. Чи ти пташок соромишся?
– Авжеж. Бач, як вони на нас дивляться – навіть співати перестали. Ану киш звідси, безсоромні! Ну гаразд. Але все-таки у трусиках.
Він роздягає мене і звільнення від кожної одежини супроводжує поцілунками. Падає на пісок блузка – поцілунки в шию і плечі, сповзає спідничка – поцілунки в коліна і вище, аж до пупка, відлітають убік босоніжки – поцілунки у ступні. Моє тіло палає від тих гарячих доторків Романових уст і благає божественної озерної прохолоди.
Ми плюскаємося, як риби. Пірнаємо і цілуємося – у воді, під водою, над водою. Роман запливає в очеретяні плавні біля протилежного берега, повертається з букетом жовтих водяних лілій, сплітає віночок і кладе мені на голову. Заціловані, скупані й освячені їдемо до Романової мами. Я трохи потерпаю: як вона мене сприйме? Я ж для неї ще ніхто, принаймні офіційно.
Маленька, ледь сягає Романового плеча, засмагла, в рябенькій ситцевій блузці з рукавами і білій хустинці у сині квіточки, пов’язаній молодичкою, вона не йде, а біжить нам назустріч. На ходу витирає очі і найперше пригортає до себе не Романа, а мене.
– Нарешті! Бо я вже думала, що не діждуся невісточки.
Роман задоволено посміхається, шепоче мені на вухо:
– Я ж казав – не бійся.
Ми з Романовою мамою накриваємо на стіл, разом миємо посуд після вечері. Вона приймає гору подушок у білосніжних вишиваних пошивках і стелить нам ліжко у світлиці. Ставить на столик біля ліжка невеличкий нічник. Місяць, ріжком зачеплений за яблуню, заглядає у вікно. Якась безсонна пташина аж заходиться в саду. Роман жартує: це соліст народного пташиного хору дає сольний концерт на замовлення.
Прокидаємося, коли вже сонце піднялося над лісом. Щоб воно не розбудило нас рано, мама вікна позапинала шторами, а сама подалася на город. Іду до неї. Над грядками ледь чутний тонкий аромат, ніби хтось, напарфумлений, пройшов стежкою і залишив по собі в повітрі солодкуватий слід. Розгортаю кущі картоплиння і бачу блідо-бузкові, ледь помітні квіточки матіоли – це вони вночі так розливали духмяні пахощі, а тепер згорнули пелюсточки й принишкли. Обережно пересуваю ноги, щоб не наступити на огіркове гудиння. Вибираємо огірочки, ще невеличкі, з жовтими квіточками на носиках, несемо до літньої кухні. На столі в літній кухні – слоїк зі свіжим молоком, глиняна мисочка з медом і струдель.
Мені так спокійно і затишно. І так дивно: звідки я, міська жителька, знаю, що не можна наступати на гудиння, бо огіркова грядка може