Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
застебнутий на всі ґудзики та непроникний, як танкова броня, Чистик саркастично посміхається і видає голосне, але малозрозуміле «м-м-м-ну-у-у-у…». Нам також повірити у «проджектс» Вікторіо поки що важко. Та, як каже шеф, поживемо – побачимо.
Отож, я коректор. Але в п’ятницю під вечір Вікторіо чомусь забуває про скромне коло моїх обов’язків. «Енночко, коли вичитаєш репортаж – набери текстівочку до фото, бо Людмил за дитиною в садок пішла. Ти ж знаєш, що садок тільки до сьомої. А вже… Гай-гай, по сьомій!», «Кицюню, виручи – знайди парочку анекдотів, щоб підверстати «підвал», бо шеф скоротив абзац у тексті і тепер праворуч дірка «зависає». Знаю, знаю, що це Лорин матеріал… Лорочка саме збиралася пошукати, але за нею чоловік заїхав, і вони вже дорогою на дачу. Ти хіба її психозного Антона не знаєш? Він же всю редакцію розгромить, якщо ми Лору не відпустимо!», «Золотко, зателефонуй у друкарню, скажи, що ми вже закінчуємо і будемо за півгодини».
Спробуй ослухатися – зразу з кицюні у зміючку перетворишся. О, Віктор Георгійович це запросто зробить. Ледь щось не по-його – і примружені чорнющі очі нашого гарячого тореро метають іскри, смоляна із синюватим полиском чуприна наїжачується, і він уже нагадує не тореадора, а розлюченого бика, перед яким махають червоною шматою. Щоправда, відходить Вікторіо так само хутко, як і заводиться. Але ліпше не доводити справу до кориди. Авжеж, я і наберу, і доберу, і зателефоную. Чому б і ні? Мені ж у дитячий садок не треба бігти, чоловік за мною не заїде, дачі в мене також ніколи не було. Зате я залишуся «золотком», «кицюнею», а в понеділок зможу прийти на роботу на годину-півтори пізніше.
А на сьогодні все. З розгону падаю на тепле сидіння «Лади», проводжу руками по гладенькому бублику керма.
– Привіт, подружко! Їдьмо!
Одним оком пасу «жигулика». Сірий «причепа» подає голос – басовитий, хриплуватий, як у хронічного пияка після похмілля, а тоді завертає на дорогу і пригальмовує. Чекає, коли я від’їду? Точно! Тільки-но моя «Ладуся» набирає швидкість – і він за мною. Як і вчора. Завертаю в бокову вуличку – він туди ж, виїжджаю на центральну – чипить ззаду, як приклеєний. Ну чого тобі треба? Чого?!
– Біжімо, дівчинко! Покажемо цій сірій черепасі, як ми з тобою вміємо бігати!
Витискаю з машини всі її кінські сили, спритно прослизаю крізь вечірні затори міського транспорту, хвацько обганяю рахітичного жовтого довгожителя-«Запорожця», синю «Таврію», трохи потерту блакитну чеську «Шкоду», статечну чорну «Волгу», схожу на обважнілу на дефіцитних харчах жінку совкового партійного боса, навіть екзотичну японську «Тойоту», що слухняно пригальмувала перед світлофором.
– Біжи, моя дівчинко! Біжи! Лети стрілою! Розімни свої закляклі за день коліщата! Нарешті ми з тобою вільні!
Воля – поняття відносне. Сьогодні вона – у благословенній тиші тридцяти трьох квадратів «хрущовки». Тільки там, у моїй маленькій фортеці, захованій серед інших сімдесяти дев’яти «шпаківень», за зачиненими на два замки дверима, можна