Острів Скарбів. Роберт Луїс Стівенсон
Читать онлайн книгу.
високий пагорб, названий піратами Підзорною Трубою, і милувався звідти незвичайним краєвидом. Я уявляв, як ми перемагаємо дикунів, що населяли острів, як на нас нападають дикі звірі. Утім, усі мої фантазії й годі порівнювати з тими дивними й трагічними пригодами, які чекали на нас насправді.
Минав тиждень за тижнем. Нарешті, одного гожого дня ми отримали листа на ім’я лікаря Лівсі з приписом: «У разі відсутності лікаря Лівсі лист розпечатати Томові Редруту або юному Гокінсу». Скорившись цьому розпорядженню, ми розрізали пакет і прочитали – чи, точніше буде сказати, я прочитав, бо єгер насилу міг здолати хіба що друковані літери – таке важливе повідомлення:
«Готель «Стара кітва», Бристоль,
1 березня 17… року.
Любий Лівсі! Не знаю, де ви зараз, у моєму будинку чи в Лондоні, тому пишу одночасно в обидва місця.
Судно я купив і спорядив. Воно стоїть на кітві, готове до відплиття. Ви не уявляєте, яка це шхуна, – керувати нею зможе навіть мала дитина. Водотонажність двісті тонн. Назва – «Іспаньйола». Я роздобув її завдяки посередництву мого давнього приятеля Блендлі, який насправді виявився неабияким спритником. Він працює на мене без перепочинку. Утім, багато допомагали мені й інші бристольці, дізнавшись про мету нашого плавання, тобто про скарб, скажу я вам…»
– Редруте, – сказав я, урвавши читання. – Лікарю Лівсі це не сподобається. Сквайр, як виявилося, все розпатякав.
– Ну то й що, – буркнув єгер. – Мабуть, так треба було, – і по всьому!
Я вирішив не сперечатися з ним і читав далі:
«Блендлі сам знайшов «Іспаньйолу» і купив її завдяки своїй спритності майже за безцінь. У Бристолі багато хто не вельми шанує Блендлі. Кажуть навіть, ніби ця найчесніша людина за гроші ладна на все і, що ніби «Іспаньйола» належала йому, а він продав її мені втридорога. Який наклеп! Утім, ніхто не заперечує переваг шхуни. Отже, судно я знайшов доволі швидко. От тільки спочатку такелажники та інші робітники працювали дуже повільно, але згодом все владналося. Більше клопоту маю з добиранням екіпажу.
Я вирішив взяти на судно двадцять людей, не менше, на випадок нападу туземців, піратів чи французів. Насилу вдалося мені знайти шістьох. Але потім мені нарешті поталанило: я натрапив на таку людину, яку шукав.
Я зовсім випадково розговорився з ним у порту. Виявилося, що він – старий моряк, має таверну, добре знає всіх моряків у Бристолі. Життя на суходолі погано вплинуло на його здоров’я, і він вирішив піти на якесь судно – бодай хоч коком. У порт він прийшов лише за тим, як він висловився, аби подихати морським повітрям.
Я так розчулився (мабуть, на моєму місці вас це теж зворушило б) і милосердно запропонував йому місце кока на нашому судні. Звуть його Довгань Джон Сильвер, у нього немає однієї ноги. Але це свідчить лише на його користь, бо ногу він втратив у битві за батьківщину під проводом великого Гока.[3] Уявіть, він не отримує навіть пенсії. Як це несправедливо! У який час ми живемо!
Та добре! Я думав, що знайшов лише
Едвард Гок – англійський адмірал, що жив у середині XVIII століття.