Фортеця для серця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
ще раз кивнуло і з переляку, мабуть, забуло навіть ім’я своє.
– Хороша дівчинка… Ой, хороша. Ну, все. Піду я.
Коли двері зачинилися, у кімнаті стояла така дзвінка тиша, що було чути, як ворушиться вечірнє повітря й лижуть долівку протяги. Господиня ще довго стояла, обіймаючи онучку, немов хто міг у цю хвилину її з рук видерти, а коли м’язи остаточно зомліли в обох, нарешті наважилася послабити обійми. Присіла навпроти неї, зазирнула в очі й погладила стрижену голівку.
– Що ж я тебе катую так, дівчинко моя? Що ж це ми вдвох мучимося? Забрати заберу, але щоб тобі татка не показувати?…
Дівчинка зіщулилася, немов від удару.
– Чого ж ти боїшся, рідненька? Що за таємницю ховаєш у собі, га?
Леся мовчала, а бабуся охололими пальцями видирала гвіздки зі стіни. Можна було взяти інструмент, але їй чомусь треба було вирвати ті гвіздки разом зі шкірою рук. Скривавлені фотографії склала рівним стосом, обв’язала стрічкою й сховала… майже всі.
Уночі повний місяць вражено завис посеред неба. У двох кімнатах будинку маленька дівчинка й стара жінка притискали до вуст страшну таємницю – кожна свою. Ще обпеченими пальчиками Леся тримала окрайчик фотокартки й присвічувала кишеньковим ліхтариком, щоб краще розгледіти маму. Точніше, те, що від неї лишилося. А бабця Зоя тихцем розпалювала свічку і, розхитуючись, сумовито вдивлялася в рідне обличчя, щоб шепотіти бентежні молитви.
Місяць знав, що таємниця в них була одна – правда, розкраяна навпіл.
Як швидко гояться рани? У дитинстві швидко. Тут боліло, а за день-два, диви, і сліду не лишилося. Леся позирала на свої пальчики й таємничо всміхалася. Вона чекала. Уже точно й пригадати не могла, як і коли забрела в русяву голівку ця думка, проте дівчинка жила нею. От і тепер підперла голову забинтованими долоньками й зітхнула печально. Швидше б. Якби могла, то порозв’язувала б ті бинти й обпеченими пальчиками… Спробувала б…
Рипнули вхідні двері. Дівча крутнулося на стільці й відірвало погляд від вікна. На порозі сонячно всміхалася тітка Дуся. Це ж треба, Леся так замріялася, що й не помітила, як та пройшла. Ой, а гостя за спиною ховає щось. Невже? Дівчинка радісно підхопилася, підбігла й в очі зазирає. Жінка не втрималася, поцілувала цікаве личко, а потім вийняла з-за спини альбом.
– Та купила, купила. Красивий? Глянь, з якими квіточками!
Дівчинка просяяла й притисла подарунок до грудей.
– Красивий.
– Тобі й бабуся купила б. Ти, мабуть, їй сюрприз хочеш зробити? Що малюватимеш?
Леся наморщила лоба й задумливо схилила голову.
– Я їй щось хороше намалюю… І вам.
Жінка присіла, торкнулася ніжно щоки, забрала неслухняний кучерик із чола й тихо-тихо, щоб навіть стіни не підслухали, прошепотіла:
– Художниця ти моя… Уся в маму.
Дитина здригнулася й беззахисно так подивилася, що тітка замалим не розплакалася. Вона все розуміє. Більше, аніж бабуся. Може, тому Леся саме в неї й попросила придбати фарби, а тепер ще й альбом.
– Сумуєш за мамою?
Дитячі очі злякано стрибнули вбік.
– Сумуєш… Лесю, а що тоді сталося?