Фортеця для серця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
нишком, щоб Валентина Йосипівна не помітила.
За вікном було значно спокійніше. Там росли велетенські горіхи, і Лесі подобалося розглядати мереживо гілок і уявляти, який вигляд мали ті дерева, коли були зовсім маленькі. Хто ж насадовив їх по всьому шкільному подвір’ї, не знали достеменно ні самі вчителі, ні жителі Бувальців. Найімовірніше горіхи росли в цій місцині задовго перед тим, як тут з’явилося шкільне подвір’я. Проте дітлашню цей факт мало обходив. Горіхи затуляли собою півнеба й ховали малечу від сонця, а ще… ще в них переховувався вітер. Еге ж. Хіба ж він міг залишити свою малу господиню напризволяще? Хоч де був, завжди повертався й чухав спину об репаний стовбур та розлогі гілки, а з них додолу пригорща по пригорщі падали круглі й такі пахучі плоди.
Школярі збирали їх у портфелі й навіть за пазуху, приносили додому, сушили, хто де вигадував, а потім на перервах гуртом ласували солодкаво-гіркуватими осередками, щоб розуму додалося. І вірили в ту чарівну силу горіхів так щиро, що навіть сумнівні педагогічні таланти нездатні були знищити бажання вчитися. Діти старанно виводили перші закарлюки, гуртом вимовляли нову літеру й вивчали цифри. Усе відбувалося так, як мало відбутися. Учні звикали до того, що вони учні, а час летів на вітряній гриві у своє нікуди, іноді плутався в горіхових кронах, а ще розкладав по поличках пам’яті шкільні успіхи та невдачі, радощі та жалі. І, певна річ, перші симпатії.
Лесі вона сподобалася з першого погляду. Молоденька, щойно з університетської лави й така гарна, що аж дух перехоплювало. Хіба така не сподобається? Мабуть, хтось високо в небі вирішив урівноважити чорне з білим і на противагу «педагогічним талантам» надіслав справжнісінького освітянського світлячка.
Учителька, яка викладала в другому й третьому класах, раптом відчула, що страшенно занепадає на здоров’ї. До того ж вона працювала, уже кілька років бувши на пенсії, тож порятунок знайшовся швидко: педагог таки наважилася піти на заслужений відпочинок. Діти ж мали навчатися незалежно від хвороб та пенсій своїх учителів, тим-то з районного відділу освіти досить оперативно (Валентина Йосипівна й оком не встигла кліпнути) надіслали нову вчительку початкових класів, що її миттю полюбили діти.
Симпатія виникла одразу й була беззаперечна. Геть усім учням страшенно кортіло сподобатися Людмилі Миколаївні. А вона всміхалась у відповідь. До речі, також геть усім. Мабуть, лише вона вміла так усміхатися, навіть рудий Петько починав шарітися, і ластовиння на носі й щоках прибирало рожево-червонавого відтінку. З’являлося відчуття, що нова вчителька знає якусь особливу таємницю й роззброює єдиним поглядом. Хоч вигляд вона мала зовсім негрізний. Навпаки, Людмила Миколаївна була така тендітна, що її можна було легко сплутати з ученицею старших класів. Та ніжність збивала всіх із пантелику: здавалося, що цю дівчину без зусиль можна підкорити своїм бажанням.
У цьому, до речі, спершу анітрошечки не сумнівалася Валентина Йосипівна. Бо хто та новенька й хто вона, досвідчена