Химери Дикого поля. Владислав Івченко
Читать онлайн книгу.
не можна, ми загинемо! – стояв на своєму льотчик.
Ще постріл. Куди той клятий письменник стріляв? Хоч би літак не пошкодив!
– Спокійно! Я беру праворуч, беру! – прокричав льотчик, якого другий постріл, мабуть, переконав. – Уже взяв! Тільки мушу попередити, що там нас чекає смерть!
– Зменш висоту. Лети понад лісом, якомога нижче, – наказав Бар-Кончалаба. – І навіть не думайте рипатися, бо пристрелю! Обох! Мені втрачати нема чого!
– Що ти замислив? – спитала Понамка.
– Дещо! Зараз завезете мене, а потім летіть, куди захочете!
– Як довго летіти? – спитав льотчик.
– За моїми розрахунками десь півгодини.
– У нас не вистачить пального на зворотній шлях, – крикнув льотчик.
– Вистачить. А як ні, то сядеш у паничів, заправитесь там.
– Вони більше не приймають літаки!
– Поменше патякай, лети! – наказав Бар-Кончалаба.
Я тільки чув ці крики, нічого не бачив, бо очі заливало щось темне і тепле, у голові гуло. Я став рачки, витер очі рукою, трохи роздивився. Ага, онде стояв Бар-Кончалаба у дверях кабіни, він наставив пістолет на пілота. Мені запаморочилося в голові, і я сів, підігнувши коліна.
– Слухай, там же немає летовища, я не зможу приземлитися, – сказав пілот.
– А мені і не треба, у мене є парашут, – зареготав Бар-Кончалаба.
– Парашут несправний. З ним не можна стрибати. Давай повернемо назад, – запропонував льотчик.
– Не бреши, парашут я перевірив, він у робочому стані. Летимо.
– Що ти зробив з Красею? – спитала Понамка.
– Трохи пригостив по голові. Він живий, не хвилюйся.
– Навіщо ти чекав нас, щоб полетіти сюди, чому не полетів сам?
– Бо думав, що ніхто не погодиться. Льотчики – забобонні люди, їх важко переконати. А тут ви з’явилися і все вирішили! – Бар-Кончалаба зареготав.
– Там дійсно небезпечно! – дратувався пілот.
– Тримайся якомога нижче, і тоді у вас буде шанс врятуватися! – наказав письменник.
– У нас, а в тебе? – спитала Понамка.
– За мене не хвилюйся!
– Ти просто вистрибнеш? А що далі, куди ти підеш?
– Чула щось про Райгород? – хрипко сказав Бар-Кончалаба.
– Райгород? Що це?
– Місто для героїв, де вони отримують вічне життя і рай. Ось я туди.
– Що за маячня? – скривилася Понамка, яка була не схильна до метафізики.
– Не маячня!
– Ти віриш у рай? – Понамка зареготала.
– Ще раз засмієшся, і я тебе пристрелю, – крикнув ображений Бар-Кончалаба.
– Чорт, мужик, ми ж там всі загинемо! Туди пацани на винищувачах боялися літати, а не те що на цій шкарбанці! – закричав льотчик, який, судячи з голосу, дійсно дуже хвилювався. – Нам кранти!
– Не панікуй! Тримайся нижче, тільки за дерева не зачепись. Коли я вистрибну, розвернешся і повний вперед. У вас дуже хороші шанси врятуватися.
– Слухай, а можна і мені у той Райгород? – несподівано спитала Понамка.
– Що? –