Щоденник Мавки. Дара Корній
Читать онлайн книгу.
люди так живуть і вже давно брешуть – ближньому, Богу, а найбільше – собі. Люба моя, то все умовності, традиції, які не мають жодної вартості. Що тобі не подобається? Те, що в мене є коханка? Не заперечую. Ти спитала – я відповідаю чесно. Ліпше б ти не питала, бо із твоїм ставлення до світу краще залишатися сліпим, глухим та німим. Хочеш знати, чому вона? Тому що вона ліпша від тебе: молодша, красивіша, успішніша, вона… Вона – це і гроші, і спільний бізнес. Вона – це можливість побачити світ. А ти? Борщі, вареники, сопливі діти, якісь твої дурнуваті фантазії про вічну любов та вірність. Кому то все тре’, га? Уже цвіллю давно покрилося, бо нічого вічного не буває. Що не так? Ну, сплю я з нею, але ж через «не хо» сплю й з тобою. На всіх стане. Не кліпай, як пришелепа. Ти так не можеш? Хе! А поки не знала – могла ж? Ми з нею разом уже не перший рік і навіть не другий. Не роби такі великі очі. Женеш мене? Ой, тримайте мене! Мураха замахнулася рукою на слона. Може, ще спробуєш укусити?
Вона сиділа в кутку кімнати на підлозі, притискаючи до грудей альбом із сімейними фотографіями та заплющивши очі. Він своїм майже двометровим ростом нависав над нею скелею. Опасиста фігура, запхана в дорогий костюм, зараз не вражала солідністю. Вона лякала жінку, тому та й зажмурилася. Маленькі карі очі на круглому обличчі чоловіка пропікали. Смоляне волосся, дуже коротко стрижене, аж покрилося інеєм від холоду, яким віяло від його слів. Кидав ними, бив безжально, жорстоко, влучно. І її світ падав, валився, горів, душив димом. Не було сліз, дим їх забрав, не вистачало повітря, вогонь його випив, тому майже не дихала. Вона помирала. Кожною клітинкою свого тіла відчувала це. Німіло обличчя, очі наливалися сірістю, тіло – байдужістю… Та в когось, очевидно, були інші наміри щодо неї, можливо в того, хто її береже. Янгол підставив крило, і вона досі дихала… А остання гранітна плита, яка служила колись дахом її світу, чомусь досі не впала на голову, щоб розчавити-знищити.
– Але цей, як же так? Тоді це також несправжнє? – простягла йому фотографію, де він, вона, донечки – веселі, щасливі, усміхнені.
Він кволо, знехотя взяв знімок, покрутив, криво посміхнувся.
– Хм… Чому ж, справжнє. Однак, дорогенька, це тільки фото. Фотопапір, якісний друк. Розумієш? Його можна порвати, спалити… Ет, ти мене не чуєш, чи що? Я ж не відмовляюся ні від тебе, ні від дітей. Усе залишиться, як і було. Точніше майже так, бо зараз ти знаєш правду. Дістало, досить прикидатися, великомученице. Усі так живуть, чого ти від мене хочеш, га? Бо що я міг мати з тобою, біля тебе, твоєї спідниці? Чисто вимите вікно, баняк борщу, пампухи та вічне скімлення? Мені того мало, не втямила? Я заслуговую на ліпше і на більше. І Тоня мені відкрила двері у великий світ.
– Великий світ – то вічна молодість та гроші? Так? – майже простогнала.
– Ну, знаєш. Гроші ніколи не бувають зайвими А ось ти, наприклад, на що годна піти заради мене? Що можеш дати мені, окрім отих твоїх дурнуватих закидонів про моральність, честь, совість, примарне кохання. Змирися, мала!
– Я не мала. Я – жінка, мати твоїх дітей. Змиритися з чим, скажи?