Розколоте небо. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
з дружиною пішли до Ольги.
На подив подружжя, у хаті старшої доньки не було чути звичного дитячого галасу. Ольга, бліда, як щойно побілена стіна, лежала на ліжку. Її чоловік стривожено та якось розгублено привітався й одразу ж сів на стілець. Біля Ольги сиділа Улянида. Вона навіть голови не повернула у бік гостей. Це не здивувало Павла Серафимовича та його дружину: вони знали чудакуватість сільської знахарки. Але те, що Улянида сидить біля доньки, змусило їх стривожитися.
– Що трапилося? – мати швидко, не роздягаючись, підійшла до доньки і лише тоді побачила, що у тієї вже немає великого живота.
Ольга стомленими сумними очима подивилася на матір.
– Я втратила дитину, – тихо мовила жінка.
– Як то? Тобі вже час народжувати.
– Понесла її нечиста на горище, – встряв у розмову Іван. – А там драбина стара, не витримала, обломилася перекладина, вона й упала згори.
– Драбина стара! – обурився Павло Серафимович. – Одразу видно, який із тебе господар! Руки з одного місця виросли, чи що?!
– Тихо! – зупинила Надія сварку, яка ось-ось мала вибухнути. – Знайшов час дорікати! – вже до чоловіка. – І що ж далі?
– Далі? – продовжив Іван. – Олеся побігла за Улянидою, а я переніс непритомну Олю до хати. Думав, що розбилася на смерть, прислухався, а вона дихає, хрипко так, але дихає. У неї кровотеча почалася одразу ж…
– Що з дитиною? – стривожено спитала жінка.
– Вона народилася мертвою, – відповіла стишеним голосом Ольга. – Напевно, вбилася, коли я впала.
– Лишенько! – забідкалася мати. Вона не стрималася, з очей горохом покотилися сльози. – І хто ж був?
– Дівчинка. Гарненька така, але вся синя, – відказала Ольга.
– Де вона? – запитала мати.
– Поховали у садку.
– А чому ж не під ґанком? Старі люди казали… – почала жінка, але донька її спинила:
– Мамо, часи вже не ті. Зрештою, яка різниця, де похована? У садку дитинці буде спокійніше.
– А ти як, Олю?
– Голова дуже болить, – пожалілася Ольга.
– Вдарилася головою? І сильно? Не розбила? – забідкалася мати.
– Вже не йде кров, – низьким голосом озвалася Улянида. Вона з ложки дала Ользі випити кілька ковтків темно-коричневого настою трав. – Це зніме біль.
Улянида підвелася, пильно подивилася на присутніх, немов лише зараз побачила їх.
– Вона повинна до завтра лежати на спині на голих дошках, – сказала, дивлячись кудись повз присутніх. – У неї ушкоджена спина.
– Що?! – мати у відчаї сплеснула руками. – Вона пошкодила спину? Ходити буде?
– Дивіться, – Улянида повернулася до недужої. – Поворуши великим пальцем ноги. Бачите?
– Що ми повинні побачити? – тремтячим голосом спитала жінка.
– Пальці ворушаться, тож ходити буде, – промовила вона, а потім додала: – Якщо буде робити те, що я скажу. Хребет я їй вправила.
– Дякуємо тобі! Дай Боже тобі здоров’я!
Улянида