Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрій Кокотюха
Читать онлайн книгу.
за Київ, на околицю, кудись під дніпрові береги. Незабаром потягло річковою вологою. Шеремет розплющив очі, спробував визирнути з кузова, але дістав легенького, незлобивого тичка прикладом. Червоноармієць тикав більше для годиться, вказуючи приреченому на його місце, аніж хотів його по-справжньому огріти. Артемові навіть здалося, що юнак у будьонівці зовсім не сприймав його за ворога. Йому дали гвинтівку до рук, пояснили, в чому правда і за що треба воювати. Відтепер він старанно виконує наказ свого командира. Найімовірніше, жодну з жертв, хоч мертву, хоч живу, ці бійці не вважали за людей. Лише за істот, від яких треба очистити цей дивний новий світ, що його надумали збудувати більшовики.
Нарешті авто зупинилося.
Ніхто зі смертників не підвівся. Хряснули дверцята кабіни, і почувся аж надто бадьорий Дзюбин басок:
– Приїхали, дядьки! Вилазьте!
Арештанти по черзі, але не кваплячись, спустилися на землю. Артем покрутив головою, роздивляючись навколо. Справді, вони стояли недалеко від дніпрового берега. Попереду видніли плавні, однак ніяких ознак людського житла не було. Дзюба звелів усім стати в шеренгу, тоді пройшовся, розминаючись, повів кругом очима й кивнув кудись перед вантажівку, якнайдалі від берега:
– Отам, значить. Беріть лопати – і вперед. Хто не вміє, заразом і навчиться. Не бійтеся, мозоль не натрете. А як натрете, то не страшно.
– Куди вперед? – поцікавився Шеремет, схаменувшись ураз, бо решта приречених чомусь мовчала.
– Туди, – Дзюба знову мотнув головою. – Будете яму копати. Не скидати ж вас просто так. Звірі порвуть, не по-християнськи.
– Ви ж заперечуєте Бога.
– О! А де тут Бог? Не молитися приїхали. Приказка така: до християн треба ставитися по-християнськи. Усі люди – християни.
– Не всі.
Дзюбу несподівана полеміка зі смертником почала дратувати.
– Слухай, у нас тут не диспут. Був би за нас – тебе б партійні наші агітатори швидко перекували. Вони, розумієш, євреї. У їхнього брата язики добре вигострені й підковані.
– Підковані язики? – Навіть з огляду на те, що відбувалося, Артем не зміг стримати посмішки. – Уперше чую.
– А тут, дядьку, все вперше, – підтакнув Дзюба. – Я так собі думаю, багато нового ще буде. Як не побачиш, то я не винен. Самі ж пішли проти влади. Чого б вам ото не змиритися?
– Філософ, – Шеремет знову гмикнув. – Може, політик. Чи комісар, хто там у тобі вмер?
Розмова вже помітно втомлювала чекіста.
– Балакати ви вмієте, – визнав. – Кашею не годуй, дай простому людові голову задурити. Мені взагалі-то цікаво. Я ж колись теж хотів учитися. Книжки читав усякі. Тільки потім війна. Забрали. Мобілізований. Треба ж комусь за вас, базік, пролити крівцю.
– І за кого ж ти воював? За віру, царя й Вітчизну?
– Це тебе не гребе! – Утому змінила злість. – Чого я взагалі з тобою панькаюся? Ти найрозумніший? Он люди мовчать собі, а ти розходився.