Жорстоке небо. Максим Кидрук
Читать онлайн книгу.
У тій стороні рівна, наче скатертина, синьо-сіра пелена хмар обривалась, не сягаючи обрію, й у просвітку між хмарами й землею виднілось чисте небо; там починався день, висмоктуючи з-за горизонту перші світанкові барви і полохливе весняне тепло. Сховавшись за будинками, сходило сонце.
Через розставлені лікті його плечі здавались іще ширшими. Свіжа, не втрамбована земля просідала під ногами – чоловік важив центнер, не менше, і, судячи з того, як щільно облягала шкірянка талію, не страждав на надлишок жирових відкладень. Коротка стрижка робила свіжішим, омолоджувала обличчя, однак збляклий колір шкіри, підпухлі повіки і зморшки під очима вказували на те, що йому не менше сорока.
У проході між могилами з’явився ще один ранній відвідувач – миршавий лисуватий чоловік, на вигляд років шістдесяти, у потертому вельветовому жакеті, напнутому поверх в’язаної кофти, і великих старомодних окулярах. Він скидався на законсервованого в часі доцента одного з київських НДІ, який, урісши з корінням у крихітний кабінет зі струхлявілими меблями радянського зразка, роками длубається в нікому не потрібних диференційних рівняннях, силкуючись не помічати, що світова наука давно пішла вперед, а він залишився за бортом, забутий і покинутий. У руках він ніс штучний вінок із блідо-рожевими квітами.
Здоровань у шкірянці почув наближення відвідувача; на мить його губи скривились, а очі невизначеного кольору роздратовано зблиснули. Він не повертав голови, намагаючись не пускати голомозого інтелігента в поле зору, сподіваючись, що могила, до якої той простує, розташована подалі від пам’ятника із хлопчачим обличчям. На той момент він менше за все хотів бачити когось поряд із собою.
Здоровань помилився. Чолов’яга в потертому жакеті, загрібаючи ногами сипку землю, підійшов до сусіднього ряду могил і спинився біля хреста на відстані п’яти кроків від ґевала. Чоловік у шкірянці більше не міг ігнорувати відвідувача і, підібгавши губи, штрикнув його недобрим поглядом.
– Доброго ранку, – привітався «доцент», знімаючи окуляри і кілька разів змигуючи такими ж сірими й водянистими, як і вранішнє небо, очима. – Теж не любите товпитись на поминках? Ненавиджу юрмища, – слова не в’язалися з діями. Відчувалося, що худорлявий чолов’яга прагне розговорити дебелого незнайомця, який стовбичить нерухомо, неначе колона, повернувши масивну, вилицювату голову на схід; він одчайдушно потребував спілкування, вірячи, що зможе як не заглушити, то принаймні притлумити своє горе розмовою – могила із безпретензійним хрестом була геть свіжою. – Я прийшов затемна, ще о шостій, спочатку провідав маму, а тепер… – він гірко зітхнув, шморгнув гострим носом і провів долонею по лисині: – …тепер от дружину.
Ґевал у шкірянці мовчав і не рухався. Дивився на схід, чекав появи сонця і намагався уявити, звідки в затурканого інтелігента гроші на те, щоб хоронити близьких на Байковому кладовищі.
З півночі, з боку Протасового Яру, війнуло холодом. Вітер плутався в тумані поміж могил.
Ображений, пригнічений мовчанкою «доцент» звів голову:
– А ви прийшли до… – примружившись, він роздивився хлопчаче обличчя на граніті і здригнувся, настільки живим воно здавалось. – О… це ваш…
– Син, – глухо відповів чоловік, розуміючи,