.
Читать онлайн книгу.
позакладавши із зневагою руки за пояси. – Хто жив із нами запанібрата, дак тепер гордує нашим хлібом-сіллю!
Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так і покриває слова його.
– Та постривайте, постривайте, пани кармазини, – гукнув один товстопикий синьокаптанник, – швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули… Добрі молодці не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну рад[57] у; тоді побачимо, хто яке матиме право!
– Ого, – каже Шрам, – он воно куди діло хилиться!
– А то ж як? – кажуть, стоячи козирем, міщане. – Не все тілько козакам на радах орудовати. Схаменулись і на нас січові братчики![58]
Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, да мов і не він, мов і не чує, що круг нього наче море грає.
– Еге-ге! – каже тоді Шрам. – Так се із Низу такий вітер віє!
Да й догадавсь, що вже вогню підложено, уже тілько роздуть, то й зніметься пожежа по всій Україні. Серце в його зомліло, як зміркував собі, що то з того може за лихо уродитись! Де ділась зараз і вся досада на міщан!
– Шановна громадо! – каже. – Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошанували отак мою старість! Чи давно ж ми були в вас із батьком Хмельницьким? Тоді ви з хлібом-сіллю виходили до нас назустріч, з плачем і радістю нас привітали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав із батьком Богданом, отак зневажаєте!
– Панотченьку ти наш коханий! – каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала. – Хто ж тебе зневажає? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? Є такії, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний співає! Їдь собі з Богом, поклонись церквам Божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву.
А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама да й каже:
– Казнає за що ви завелись оце, бгатці! Дайте тілько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта.
Міщане вже взяли своє: зігнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоть коло сього леститись.
– Оце, – кажуть, – пан, так пан! Дай, Боже, і повік таких панів! Нема в нього ні крихти гордості!
– За те ж йому Господь дав таку золоту й панію, – казали деякі.
– За те ж йому дав і дочку краще маку в городі, – добавили ще іншії.
– Ну, пропустіте ж нас, коли так, – каже Шрам.
– Пропустімо, пропустімо ясних панів! – сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своїх гостей.
Розступились і дали проїхати верховим і ридванові.
Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, да й каже, так ніби сам до себе:
– Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши мя? Уповай на Господа!
А