Мальва Ланда. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
злітала вгору, і очам являлись два пухкенькі й гладенькі стегенця. Біленьке волосся, недбало розсипане за спиною, теж щоразу злітало вгору, й видіння це заполонило увагу Бумблякевича.
Не знати, скільки б ще стовбичив отак, коли б дівчинка не дострибала до нього і не спинилася. Лише тепер вона побачила незнайомця і, схиливши набік голівку, без жодного зашаріння стала роздивлятися. Легенький вітерець липнув льолею до тіла, і прозорість її дозволяла вистежити усі закамарки й обриси.
– Ти тут живеш? – спитав урешті.
– Ага. А ти?
– Я ні. Я тут від учора.
– Так я і думала.
– Чому?
– Бо якби ти тут жив, то не питав би мене, чи я тут живу. Мене тут усі знають.
– А ти чия?
– Нічия.
– Такого не може бути. Може, ти онучка княгині?
– Ні-а.
– Але ж у тебе мусять бути батьки.
– Не мусять.
– То ти сирота?
– Ні-а.
Бумблякевичу така розмова врешті набридла, й він махнув рукою:
– Гаразд, не хочеш казати, то я піду.
– Я привид.
– Привид? Який іще привид, коли я тебе бачу так само добре, як і живу людину?
– Але я нежива. Я померла уже давненько. Тепер мешкаю собі тут.
– Нічого не розумію, – сказав Бумблякевич і, підійшовши ближче, погладив дівчинку по голівці. – Я ж чую – ти жива.
– Погладь мене ще.
Рука його ковзнула волоссям, опала на рамено і торкнулася маленьких персів. То було живе тіло, а не видиво. І перса були теплі, і пиптики відразу набрякли й настовбурчилися.
– Ти мене дуриш. Ніякий ти не привид. Ти всюди жива.
– А от і не жива. Погладь мене ще.
Рука його опустилася до її твердого животика, і крізь тканину пальці відчули дрібні кучерики. Дівчинка піднесла льолю, й тепер його пальці пестили густу куделю, якої в дійсності такі дівчатка ще не мають, пальці заплутувалися там, мов птахи в сітях, пірнали в глибінь, і ось уже середній палець почала обпікати живлюща слина, а під пучкою забубнявіла жага.
– Ти жива, – сказав Бумблякевич, – і піпа твоя жива. У мене вже вся долоня липка, мовби скупана в сиропі.
– Але я мертва. І всі це знають, крім тебе. Тому ніхто мене не торкається. А мені так хочеться, щоб хтось мене погладив. Хоч би тільки по голівці.
Середній палець ковзнув далі й проник у палахкочучий жар – все там скипало і пульсувало, гнало соки й меди, скапувало пальцями й обварювало долоню.
– Ти мене підманула, – зітхнув. – Я думав, що ти й справді привид. А ти звичайна собі дівчинка. І піпа в тебе звичайна.
– Неправда. Просто ти надто розбещений, і тебе вже нічим не здивуєш. А піпа моя мертва. І це трупні соки течуть твоїми пальцями. Глянь на свою долоню.
Висмикнув руку й вжахнувся – долоня була покрита якимось ядучо-зеленим слизом, мовби хтось розчавив жовч. Слиз, стікаючи, витягувався у довгі липкі шмарклі й спадав до землі. Дівчинка сміялася. Глянув на неї й не побачив обличчя. Натомість білий скуйовджений