Гра у відрізаний палець. Андрей Курков
Читать онлайн книгу.
проходу проїздив візок із чаєм-кавою та різними закусками.
Коли він проїхав знов, Сахно обернувся до Ніка й пильно подивився йому в вічі.
– Знаєш, я хоч і полюбляю випити, але не сліпий же! Ти від свого дружка в Польщі не лише паспорти отримав. Він тобі ще два конверти дав. Напевно, з грошима? – Сахно посміхнувся.
– Можливо.
– А два тому, що один – для мене? Так?
– У Кобленці дам, – сухо пообіцяв Нік, уявивши, як Сахно почне тринькати свої дойчмарки.
– Та мені раніше й не потрібно, – задоволено мовив він, витягнув із нагрудної кишені джинсової куртки три паспорти – два червоних і один синій, рухом картяра розвіяв їх і знову хитро подивився на Ніка.
– Так ми з тобою тепер брати-югослави? Серби, значить…
Він розгорнув синій паспорт і прочитав уголос: «Іво Сахнич, народився 12 липня 1959 року».
– Слухай, звідки у твоїх друзів моє фото? І дата народження правильна… Ось тільки з місцем народження… – І він похитав головою. – Що я, мудак, аби в Сараєво народитись? А тебе як за паспортом?
– Ніко Ценський…
– Що це за прізвище? Таких югославів не буває!
– Це моє справжнє прізвище.
– По блату залишили? Чого ж ти за мене слівце не замовив? А все-таки, що це у тебе за прізвище? Єврейське?
– В Югославії – єврейське, але я – росіянин.
– Прізвище – єврейське, ти ба – росіянин. – Сахно в’їдливо посміхнувся й відвернувся. Провів поглядом високу молоду німкеню, що штовхала по проходу черговий візок з їжею та напоями.
– Слухай, у нас же ще дві зубрівки та вино, – задумливо мовив він.
– Потім, у Кобленці.
– А ковбасу ми доїли?
– Ні, в купе залишили.
– Але на німецьку ковбасу у нас грошей вистачить?
– Вистачить.
Через три години, коли потяг підходив до Кобленца, Нік уже ледве стримувався від безперервних запитань і підколювань Сахна.
«Уже краще б дав йому випити. Може, хоч проспав би всю дорогу?» – думав Нік, уперше довго поспілкувавшись із тверезим напарником.
– Wo ist hier hotel «Mauer»? – запитав Віктор у службовки бюро довідок кобленцького вокзалу.
Поки дівчина з короткою хлоп’ячою стрижкою натискала клавіші на своєму комп’ютері, Нік прочитав її нагрудну бирку. Німкеню звали Хайді.
Вона пояснила, як дійти до готелю, а Нік сказав: «Vilen dank, Heidi» й упіймав у відповідь її здивовану усмішку.
– Що, заклеїв? – запитав Сахно, що спостерігав за діалогом збоку.
– Ходімо, готель поруч.
Готель «Мауер», що розташовувався в довгій триповерховій будівлі, виявився переповненим неграми. Навіть перед стійкою реєстрації стояло декілька. Інші вже сиділи за кавовими столиками фойє й чогось чекали. Один літній негр із сивим волоссям пив каву – він принаймні мав респектабельний вигляд.
– Слухай, може, підемо в інший готель? – запитав Сахно.
– А ти що – расист?
Сахно промовчав. Потім скривив губи в посмішці:
– Ага, я й забув! Ти ж спец по Африці.
Номер