Гра у відрізаний палець. Андрей Курков
Читать онлайн книгу.
у ватнику та спортивних штанях із капшуками на колінах. Перевів погляд на річку перед рибалкою. Знайшов нерухомий поплавець. Підійшов ближче.
– Клює? – запитав неголосно.
– Клює, тільки ліниво, – відповів, обернувшись, рибалка. Ніку раптом захотілося просто поговорити. Про що завгодно. Про рибу, про погоду, про життя.
– Ви місцевий? – запитав він рибалку.
– Еге ж, тут нагорі живу.
– А я тільки вчора приїхав…
– Відпочиваєте?
– Атож. Тут поруч, у будиночку. Ви не знаєте, де поблизу магазини?
Рибалка всміхнувся.
– Навіщо вам магазини, якщо ви сюди приїхали? Гастроном у вас там на території є. Ще кілька магазинів – у Кончі-Заспі, двадцять хвилин пішки. Ви що, не з Києва?
– Ні, з Таджикистану. Сім’я ще в Саратові, а я поки що сам приїхав. Розгледітися потрібно, квартиру підібрати. Скільки в Києві квартири коштують?
– По-різному. Однокімнатні – від десяти тисяч доларів.
– Скільки? – здивувався Нік, і на його обличчі несподівано з’явилася розгубленість. – Чому так дорого? Я он свою трикімнатну в Душанбе за шість тисяч продав.
Рибалка подивився на Ніка зі співчуттям.
– А ви що, не дізнавались, які тут ціни? Так, навмання приїхали?
Нік мовчав. Він раптом зрозумів, що і місцевих грошей у нього немає. Тільки квартирні долари. Він і запитати у Івана Львовича не додумався про гроші, хоча той іще в Душанбе обіцяв «підйомні» на облаштування.
– Може, кави хочете? – несподівано запропонував рибалка. – Клювання вже не буде, ходімо до нас…
Поки рибалка змотував снасті, Нік думав про квартиру. Всі його плани на майбутнє в новій країні були передусім пов’язані з добротним житлом. І раптом абсолютно незнайомий чоловік розбив його плани вщент. Зруйнував усе до решти, а тепер кличе випити з ним кави.
«Але ж це правда, – думав Нік. – Те, що він говорить. Чого йому мене обманювати? Значить, стільки квартири тут і коштують».
Адже він там, у Душанбе, запитував у Івана Львовича про квартири, про ціни.
«Не турбуйся! – сказав тоді Іван Львович. – Усе по кишені». По якій кишені? По чиїй?
– Ну так що, вип’єте кавусі? – Рибалка повторив своє запитання, вже тримаючи в руках бідончик зі спійманим рибним дріб’язком і вудку.
– Спасибі. Вип’ю.
Вони піднялися по стежині на пагорб. Увійшли до хвіртки. Пройшли повз старий масивний двоповерховий будинок.
– Тут моя теща живе, – кивнув на будинок рибалка. – А я собі он побудував.
Метрів за вісімдесят попереду виріс цегляний триповерховий красень-будинок.
Нік відразу виповнився заздрістю й пошаною до цього чоловіка.
– Що, самі побудували? – перепитав.
– В основному сам. Іноді брав на допомогу то сина, то дядьків із ближніх сіл.
– Так ви будівельник?
– Я? – Рибалка посміхнувся. – Ні, я – письменник. Це письменницьке селище, ну як Передєлкіно під