І чоботи, і підкови.

      Вийду вранці до корови,

      Я корову напою,

      Подою,

      З парубками постою,

      Постою». «Ой гоп по вечері,

      Замикайте, діти, двері,

      А ти, стара, не журись

      Та до мене пригорнись!»

      Всі гуляють. А де ж Ґонта?

      Чом він не гуляє?

      Чому не п'є з козаками?

      Чому не співає?

      Нема його; тепер йому,

      Мабуть, не до неї,

      Не до співи.

      А хто такий

      У чорній киреї

      Через базар переходить?

      Став; розрива купу

      Ляхів мертвих: шука когось.

      Нагнувся, два трупи

      Невеликих взяв на плечі

      І, позад базару,

      Через мертвих переступа,

      Криється в пожарі За костьолом.

      Хто ж це такий? Ґонта, горем битий,

      Несе дітей поховати,

      Землею накрити,

      Щоб козацьке мале тіло

      Собаки не їли. І темними улицями,

      Де менше горіло,

      Поніс Ґонта дітей своїх,

      Щоб ніхто не бачив,

      Де він синів поховає

      І як Ґонта плаче.

      Виніс в поле, геть од шляху,

      Свячений виймає

      І свяченим копа яму.

      А Умань палає,

      Світить Ґонті до роботи

      І на дітей світить.

      Неначе сплять одягнені.

      Чого ж страшні діти?

      Чого Ґонта ніби краде

      Або скарб ховає?

      Аж труситься. Із Умані

      Де-де чуть – гукають

      Товариші-гайдамаки;

      Ґонта мов не чує,

      Синам хату серед степу

      Глибоку будує.

      Та й збудував. Бере синів,

      Кладе в темну хату

      Й не дивиться, ніби чує:

      «Ми не ляхи, тату!»

      Поклав обох; із кишені

      Китайку виймає;

      Поцілував мертвих в очі,

      Хрестить, накриває

      Червоною