А надто вам розказать би,

      Як козак чорнявий

      Під вербою, над водою,

      Обнявшись, сумує;

      А Оксана, як голубка,

      Воркує, цілує;

      То заплаче, то зомліє,

      Головоньку схилить:

      «Серце моє, доле моя!

      Соколе мій милий!

      Мій!..» – аж верби нагинались

      Слухать тую мову.

      Ото мова! Не розкажу,

      Мої чорноброві,

      Не розкажу против ночі,

      А то ще присниться.

      Нехай собі розійдуться

      Так, як ізійшлися,

      Тихесенько, гарнесенько,

      Щоб ніхто не бачив

      Ні дівочі дрібні сльози,

      Ні щирі козачі.

      Нехай собі… Може, ще раз

      Вони на сім світі

      Зустрінуться… побачимо…

      А тим часом світить

      З усіх вікон у титаря.

      Що то там твориться?

      Треба глянуть та розказать…

      Бодай не дивиться!

      Бодай не дивитись, бодай не казати!

      Бо за людей сором, бо серце болить.

      Гляньте, подивіться: то конфедерати,

      Люде, що зібрались волю боронить.

      Боронять, прокляті…

      Будь проклята мати,

      І день, і година, коли понесла,

      Коли породила, на світ привела!

      Дивіться, що роблять у титаря в хаті

      Пекельнії діти.

      У печі пала

      Огонь і світить на всю хату,

      В кутку собакою дрижить

      Проклятий жид; конфедерати

      Кричать до титаря: «Хоч жить?

      Скажи, де гроші?»

      Той мовчить.

      Налигачем скрутили руки,

      Об землю вдарили – нема,

      Нема ні слова. «Мало муки!

      Давайте приску! де смола?

      Кропи його! отак! холоне?

      Мерщій же приском посипай!

      Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!

      Завзята бестія! стривай!»

      Насипали в халяви жару…

      «У тім'я цвяшок закатай!»

      Не витерпів святої кари,

      Упав