Риб’ячі діти. Євген Положій
Читать онлайн книгу.
– двадцять сім, а Петро сказав – тридцять», – Ірина Василівна здивовано роззирнулася. Цуценята; так, хіба що десь є малі цуценята, яких вона не помітила, десь тут під трупами великих псів, досвід і рожеве черево білої суки підказували саме такий варіант, не могла ж вона прорахуватись на дорослих тушках. Нахилившись, бухгалтерша обережно потягнула на себе і підняла тверду холодну лапу – так і є, ось вони, троє, сховалися, шукаючи порятунку у мами, зовсім ще крихітки. Двоє лежать долі, в крові, змерзлися, маленькі білі шматочки криги, а третє вчепилося з усіх сил у мамчину цицьку, і висить, наче гойдається. Картина, звісно, не для слабонервових; отже, таки тридцять. Вона вже відійшла до столу і підняла руку, щоб занести до акту остаточну цифру, як почула тихий писк, і олівець в руці мимоволі сіпнувся й намалював на папері якусь дивну фігуру. Пи-иск! Це було так нестерпно, так несподівано, начебто в морзі заговорили мертвяки – такого моторошного звуку за тридцять п’ять своїх років Ірина Василівна ще не чула. Гірше того, пи-иск не змовкав; він лунав із кутка, де лежали цуценята білої довголапої суки, і Ірина Василівна збагнула, що те, останнє, третє цуценя – живе. Незабаром прийде Ілліч, прийде баба Люба, приторохтить Вовик на своїй таратайці, і, в принципі, це «незабаром-незарестораном» знімало всі питання, проте Ірина Василівна не хотіла нікого бачити, ніяких мужиків, нікого: ні Вовика, ні Ілліча, ні бабу Любу, тим більше, Петра; вона прийшла на роботу заздалегідь, щоб на самоті порахувати собак, скласти акт, віднести документ у бухгалтерію виконкому, а потім зайти в поліклініку до знайомої врачихи і взяти лікарняний. І забути про це на пару тижнів, про все! Але цей пи-ииск, розриваючи скроні, ставив її перед дилемою: вона не могла написати «тридцять», бо мертвих псів тут тільки двадцять дев’ять, а вона рахує тільки мертвих – тільки мертвих, тільки мертвих, тільки мертвих!), а не тих, яких мають забити сьогодні або завтра, навіть просто зараз, – вона навіть жодного разу не бачила, як це відбувається. І не хоче. Вона знала про те, яким чином до цих тварин приходить смерть лише теоретично, уявно – з бухгалтерських документів, де видно, які види отрути надходять; та з розмов собаколовів, що значно більше відповідали дійсності, ніж документи, але вона ніколи не вникала в деталі, їй навіть не снилися мертві собаки, яких вона рахувала. Неправильно заповнений квартальний звіт снився неодноразово, мертві собаки – ні, не снилися. Її справа – рахувати, хтось же повинен рахувати мертвих собак, обліковувати, нараховувати зарплатні, премії, податки, кінець кінцем?! Пи-иииск не стихав. Ірина Василівна повернулася до білої суки: худі, довгі ноги, довга морда, як називається ця порода, не збагнеться ніяк, щось схоже на псів для полювання? Стирчачи ребра – типова картина для собаки, що народила зимою на вулиці; певне, бригада застала суку під час годування, і одним махом забили породілля, проте як вони могли не догледіти, пропустити? От що значить працювати на свята, та ще й поза нормою!
Біле цуценя, ще сліпе, тремтіло всім