Замогильні записки. Франсуа Рене де Шатобріан
Читать онлайн книгу.
спускаюся: батько вже чекає на мене в кабінеті.
«Пане шевальє, – мовив він, – вам доведеться відмовитися від ваших божевільних планів. Брат добився для вас місця молодшого лейтенанта в Наваррському полку. Ви поїдете в Ренн, звідти в Камбре. Ось сто луїдорів; бережіть їх. Я старий і хворий; мені недовго лишилося жити. Поводьтеся, як годиться людині шляхетного походження, і ніколи не ганьбіть ваше ім’я».
Він обійняв мене. Його суворе зморшкувате обличчя притислося до моєї щоки, і я відчув, що він схвильований: то були останні батьківські обійми.
‹Прощання із Комбурґом; три приїзди Шатобріана до Комбурґа в подальші роки його життя›
Книга четверта
Переглянуто в липні 1846 року
1
Берлін. – Потсдам. – Фрідріх
Від Комбурґа до Берліна так само далеко, як від юного мрійника до старого посла. На одній з попередніх сторінок сказано: «Де тільки не працював я над моїми записками, де ж я їх закінчу?»
Востаннє я брався за них чотири роки тому. За цей час трапилося багато різних подій: у мені відкрилася нова людина – політичний діяч; я дуже мало ним дорожу. Я захищав свободу французів, бо вона – запорука довговічності законної монархії. За допомогою газети «Консерватер» я привів до влади пана де Віллеля; я став свідком смерті герцога Беррійського і пошанував його пам’ять. Щоб усім догодити, я поїхав; я погодився стати послом у Берліні.
Вчора я побував у Потсдамі, святково прибраній казармі, де сьогодні немає солдатів: я дослідив життя лже-Юліана в його лже-Афінах. У Сан-Сусі мені показали стіл, де великий німецький монарх перекладав звичайними французькими віршами заповіді енциклопедистів; кімнату Вольтера, оздоблену дерев’яними мавпочками і папугами, млин, який задля забави залишив законному власникові той, хто спустошував цілі провінції, могилу коня Цезаря і левреток Діани, Любоньки, Лані, Гордячки і Мирної. Вінценосний нечестивець оскверняв навіть святиню могил, зводячи мавзолеї своїм собакам; він заповідав поховати себе поряд з ними, бажаючи не так показати презирство до людей, як кинути виклик небуттю.
Мене провели до нового палацу – він уже розвалюється. У старому потсдамському замку дбайливо зберігають плями від тютюну, брудні, з роздертою оббивкою крісла, одне слово, всі сліди неохайності володаря-відступника. Тут увічнені разом неакуратність циніка, нахабство безбожника, тиранія деспота і слава солдата.
Одна-єдина річ привернула мою увагу: стрілка настінного годинника, що показує мить, коли Фрідріх спустив дух; нерухомість її обманула мене: проте час не сповільнив свого бігу: людина не зупиняє час – це час зупиняє людину. Причому неважливо, яку роль відігравали ми за життя: створили ми вчення прославлені чи невідомі, були багаті чи убогі, переживали радощі чи прикрощі – це не може ні подовжити, ані вкоротити відміряний нам відрізок часу. По золотому циферблату біжить стрілка чи по дерев’яному, великий цей циферблат чи малий, поміщається