Насолода.
Читать онлайн книгу.
(«La fiaccola sotto il moggio», 1905), «Корабель» («La Nave», 1908), «Федра» («Fedra», 1909).
Поетичні збірки: «Весна» («Primo vere», 1879), «Нова пісня» («Canto novo», 1882), «Поема раю» («Poema paradisiaco», 1893), «Гімни небесам, морю, землі та героям» («Laudi del cielo, del mare, della terra e degli eroi», 1903–1912) – спільна назва п’ятьох поетичних книжок, названих іменами зірок сузір’я Плеяд.[18] Перші три книжки – «Майя. Хвала Життю» («Maia. Laus Vitae»), «Електра» («Elettra»), «Алкіона» («Alcyone») – надруковані 1903 р. «Майя» – це сповнений міфологічних ремінісценцій віталістичний гімн язичницькій природі, поштовхом до якого послужила подорож до Греції. «Електра» присвячена міфу Надлюдини в мистецтві та оспівує героїчні постаті (вважається, що з цієї книжки починаються націоналістичні переконання автора). «Алкіона» – найкраща зі збірок, сонячний гімн коханню, злитому з енергією природи, відсвіт найінтенсивнішого періоду любові письменника та Елеонори Дузе. Четверта збірка – «Меропа. Пісні заморської війни» («Merope. Canti della guerra d’oltremare», 1912) – має своїм осердям міф Рима й оспівує захоплення Лівії та італо-турецьку війну. Остання збірка «Астеропа. Священні гімни справедливої війни» («Asterope. Inni sacri della guerra giustа») була включена в «Гімни…» вже по смерті автора – це відгомін драми Великої Війни та боротьби проти Габсбурзької монархії за остаточне об’єднання Італії.
Важливою частиною творчості Д’Аннунціо є його автобіографічна проза: «Ноктюрн» («Notturno»,1921), «Іскри ковадла» («Le faville del mаglio», 1924 та 1928), «Таємна Книга» («Il Libro Segreto», 1935). Особливо цікава ця остання книжка – не класична оповідь, а стихійна суміш різних фрагментів життя, уривки віршів, що написались у напівсні, спалах раптових ідей – неконтрольований потік свідомості, що дозволяє зазирнути у потаємні меандри творчої індивідуальності. Посмертно надрукована надзвичайно своєрідна і масивна епістолярна спадщина. Окреме місце в його автобіографічних творах займає щоденник «Самотній – до самотньої» («Il Solus ad solam»), написаний восени 1908 р. Це оповідь про драматичний епілог його любовної історії з графинею Джузеппіною Манчіні, «книга божевілля і болю, відчаю і любові». В цьому щоденнику постає незвичний Д’Аннунціо – людина без своїх екзистенційних та літературних масок, вразлива й меланхолійна, ніжна і пристрасна і разом з тим безжальна у своєму егоїзмі, фальші, перверсіях, людина, здатна на шляхетні порухи душі і водночас переконана у своїй вищості та вседозволеності. Словом, твір, який чудово ілюструє психоаналітичну основу його складного парадоксального письма. Не випадково цей твір Д’Аннунціо часто друкується в оформленні картинами Ґустава Клімта – класика віденського сецесіонізму з його каскадами атомізованої неовізантійської мозаїки та фаталізмом витончених постатей надламаних жінок і чоловіків доби декадансу, що якнайкраще ілюструє поетику італійського генія європейської «fin-de-siècle» – «кінця століття».
Д’Аннунціо – це також історія італійського кіно. Починалася його співпраця з кіно з бажання створити італійський аналог американським історичним фільмам-«colossal» Девіда Ґріффіта, – так виникли знамениті кінематографічні образи Кабірії, «народженої з вогню», та – особливо – Мачісте, «гіганта з добрим серцем»
Письменник планував написати сім книжок з присвятою кожній із семи зірок сузір’я Плеяд, дочок Атланта.