Україна-Європа. Антология
Читать онлайн книгу.
біля автобусної, – погоджуюсь я. – Бо ж уже з тіткою, то навряд чи зможемо кудись на довше. Кременець, Вишнівець, Збараж ми вже проїхали, Борщів, Гусятин – також, але ж можна і ще раз. Ну, є ще Львів…
– До Львова – це не екскурсія, це – просто до дітей, – стинає вона плечима.
– Тоді залишається хіба ще Теребовля і «теребовлянська» фортеця!
– У збаразькому замку, припустимо, я також не була, – нагадує Кицюня, вже коли ми підводимося. – Я тоді чекала під замком, пам'ятаєш, я тоді не говорила до тебе.
Кицюня завжди знайде, що згадати.
– То, коли ми попали під град? – вдав я, що не пам'ятаю.
– Ні, не під град. Ти тоді голосно матюкався, а скло у машині було опущене…
– А чого матюкався?
– Бо не поїхав на свою рибалку…
– Чи мав їхати на город?
– До речі, після Парижа – прямим курсом. Хай живе картопля! Ти ж не хочеш, щоб я сама?
– Звичайно, не хочу… І про що б ми ще говорили в Парижі, як не про твою тітку та її город?
– Тоді я тебе візьму в Туреччину. Хочеш у Мармарис? Ми з Олесею вже обговорили маршрут. Буде та сама компанія.
– І діти їдуть?
– Ні, поки внукові не виповниться хоча б три рочки, нехай трохи потерплять.
– А що, була ідея і мене не брати?
– Ну, якщо город посадиш, і посапаєш, і жуки покропиш, тоді такої ідеї не буде… Хе-хе!..
– Хе-хе! Ти ж знаєш, як я люблю городи! І я ж показував тобі французькі городи у Реймсі. Якраз тоді, коли «бус» з івано-франківськими номерами нас обганяв, сигналив землякам. Бачила ті маленькі дачні будиночки?
– Ну, то були просто дачі.
– А на Марні, де я тобі показував табличку про Першу світову, де зупинили німців. І в Польщі показував…
– Ну, в Польщі, ти завжди мені їх показуєш. І де ж той твій бульвар? – переводить тему Кицюня.
– От, бачиш, а ми вже на ньому стоїмо, – роблю я коло рукою, хоча насправді ще не впевнений, чи це вже бульвар, чи ще однойменна площа, що плавно в нього переходить.
Але, зрештою, яка різниця! Від річки починається пологий підйом і тут усе вже Сен-Мішель: і площа, і бульвар, і фонтан, і станція метро трохи далі.
– Десь тут на площі Сен-Мішель в часи Хемінгуея ще було кафе «Для любителів», – озираюсь я.
– «Для любителів»? – перепитує Кицюня.
– Просто для любителів, – повторюю.
– Ти помиляєшся, я також читала це його есе і пам'ятаю, що «Для любителів» було, здається, так дослівно, вигрібною ямою вулиці Муфтар, а тут було інше кафе, куди він приходив писати.
– Ну, може й так, – погоджуюся я, з Кицюнею важко сперечатися, особливо щодо імен і цитат. – А якщо хочеш до Сорбонни, то це туди, – показую рукою вздовж бульвару. – І Люксембурзький сад там, пам'ятаєш, минулого разу ми до нього так і не дійшли.
Кицюня каже: «Ну, то ходімо!» – і ми рушаємо широким тротуаром вгору.
– Сі жур, мадам, якби ти трохи краще знала французьку, то могла б і там читати лекції, – пробую я стати на слизьке.
Вона не бариться з відповіддю.
– А