Знедолені. Виктор Гюго
Читать онлайн книгу.
Раптом вона помітила двох дівчаток на їхній гойдалці. Мала завмерла й від захвату висунула язик.
Матуся Тенардьє розв’язала хустку, поставила своїх дівчаток на землю і сказала:
– Пограйтеся втрьох.
У такому віці знайомляться швидко, і через хвилину малі Тенардьє вже гралися з гостею, риючи в землі ямки.
Жінки розмовляли далі.
– Як звати вашу крихітку?
– Козетта.
Власне, дівчинку звали Єфразі. А вже з Єфразі мати утворила зменшувально-пестливе ім’я Козетта, керуючись ніжним і незбагненним материнським інстинктом. Так ото з Хосефи утворюють Пепіту, а з Франсуази – Сілегту. Такі перетворення імен не здатен пояснити жоден учений-мовознавець. Ми знали одну бабусю, яка з Теодори примудрилася зробити Ньоню.
– Скільки їй?
– Скоро три роки.
– Як моїй старшенькій.
Тим часом троє діток збилися докупи, нажахані й щасливі. Сталася надзвичайна подія: із землі виповз великий червак, і вони тремтіли від страху й захвату.
Білі личка торкались одне одного; здавалося, три голівки оточені одним осяйним німбом.
– Ну й діти! – вигукнула пані Тенардьє. – Як швидко вони знайомляться! Глянеш на цих – три сестрички та й годі!
Це слово стало тією іскрою, якої, мабуть, і чекала друга мати. Вона схопила Тенардьє за руку, пильно подивилася на неї і сказала:
– Ви не погодилися б доглянути мою дитину?
Тенардьє зробила здивований рух, який не означав ні згоди, ні заперечення.
Козеттина мати провадила:
– Розумієте, я не можу взяти малу з собою до свого міста. З дитиною буде важко знайти роботу. Само провидіння спрямувало мене до вашої корчми. Коли я побачила ваших діток – таких доглянутих, таких щасливих, це схвилювало мене до глибини душі. Я сказала собі: осьде чудова мати. Погляньте, вони й справді як три сестрички. І, зрештою, я скоро по неї вернуся. То ви згодні залишити мою доньку в себе?
– Треба подумати, – сказала Тенардьє.
– Я платитиму по шість франків у місяць.
Тут із корчми почувся чоловічий голос:
– Сім франків, не менше. Й за півроку наперед.
– Сім на шість буде сорок два, – підрахувала Тенардьє.
– Я заплачу, – сказала мати.
– І ще п’ятнадцять франків на поточні витрати, – додав чоловічий голос.
– Усього п’ятдесят сім франків, – підсумувала пані Тенардьє.
– Я заплачу, – погодилася мати. – У мене є вісімдесят франків. Мені вистачить на дорогу до свого міста. Якщо йтиму пішки, звичайно. Я зароблю там грошей і скоро вернуся по своє золотко.
– А одежа в малої є? – спитав чоловічий голос.
– Це мій чоловік, – пояснила Тенардьє.
– Аякже, звичайно, є. Навіть більше, ніж їй потрібно. В моєї крихітки посаг, як у справжньої дами, навіть шовкові сукенки є. Усе в моєму мішку.
– Вам доведеться віддати це, – сказав чоловічий голос.
– Авжеж! – відповіла мати. – Не залишу ж я свою доньку голою!
У