Знедолені. Виктор Гюго
Читать онлайн книгу.
ремонті, і судові засідання відбуваються в префектурі. Але якщо ви хочете потрапити на якийсь процес, то ви спізнилися. Звичайно засідання закінчуються о шостій.
Та коли вони вийшли на широкий майдан, перехожий показав на чотири освітлені вікна, що виднілися на темному фасаді великої будівлі.
– А вам таки пощастило. Бачите освітлені вікна? Певне, справа затяглася, тож призначили вечірнє засідання. Бачите вартового? – там двері. Треба тільки піднятися сходами.
Він пішов туди, куди показав перехожий, і через кілька хвилин опинився в залі, де юрмився люд і шепотілися групки судовиків у мантіях. Двостулкові двері, в ту мить зачинені, відокремлювали її від приміщення, де відбувався суд присяжних.
У залі була напівсутінь, і він не побоявся звернутися до першого адвоката, який йому стрівся.
– Добродію, чи ще далеко до кінця? – запитав він.
– Уже скінчили, – відповів судовик.
– Скінчили! І який вирок?
– Довічні примусові роботи.
– Отже, особу встановлено? – тихо запитав подорожній.
– Яку особу? – здивувався адвокат. – Там не йшлося про з’ясування особи. Ця жінка вбила своє дитя, факт убивства доведено, і її засудили на довічне ув’язнення.
– То судили жінку?
– А кого ж? Дівчину Лімозен. А вас, власне, що цікавить?
– Та нічого. Але якщо суд закінчився, то чого в залі засідань світиться?
– Бо там розглядають іншу справу. Почали години дві тому.
– Яку справу?
– Теж досить очевидну. Судять колишнього каторжника, спійманого на крадіжці. Я не знаю, як його звуть. Але пика в нього бандитська. З такою пикою тільки на каторзі й місце.
– А в залу засідань можна пройти?
– Спробуйте. Хоч там повно народу.
– А де заходять?
– Он у ті великі двері.
Адвокат пішов собі. За кілька хвилин його співрозмовник пережив стільки, скільки інший не переживе й за ціле життя. Довідавшись, що нічого ще не закінчено, він глибоко зітхнув, сам не розуміючи, чи це втішило його, чи гірко засмутило.
Біля входу до зали засідань стояв дверник.
– Добродію, двері скоро відчиняться? – запитав подорожній.
– Вони не відчиняться, – відповів дверник.
– Чому?
– Тому що зала повна.
– Як? Невже там немає жодного місця?
– Жодного. – І, помовчавши, дверник додав: – Є два чи три місця за суддею, але туди пускають тільки службових осіб.
Подорожній похнюпив голову, перейшов вестибюль і став повільно спускатися сходами, ніби вагаючись на кожній приступці. Жорстока боротьба, яка тривала в його душі з учорашнього дня, досі не закінчилася. На майданчику сходів він прихилився спиною до поручнів, потім несподівано розстебнув редингот, дістав гаман, узяв звідти олівця й записник, відірвав аркуш паперу і при світлі вуличного ліхтаря написав на ньому: «Пан Мадлен, мер Монтрея-Приморського». Тоді швидко піднявся сходами, пройшов крізь натовп, підступив до дверника, подав йому аркуш і владним тоном сказав:
– Передайте