Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею. Генри Лайон Олди
Читать онлайн книгу.
огорожі, цегляні стіни будинків – і раптом ми зупинилися. Табличку біля входу я теж прочитати не встиг. Якесь відділення. А яке? Здається, в районі Південного вокзалу.
Брати у мене свідчення узявся особисто підполковник. Зробив велику ласку, нарешті назвався:
– Качка Матвій Андрійович. Старший слідчий із особливо важливих справ, підполковник МВС.
– Смоляков Валерій Якович. Культпрацівник широкого профілю.
– Широкого? Це як?
– Масовик-заводій. Трохи режисер, почасти сценарист, де-не-де гример, місцями артист, трошки…
Я прикусив язик. Коли мене «несе», важливо вчасно зупинитися. Про «трохи піротехніка» слідчому знати не обов'язково. Щоб уникнути зайвих питань.
– І швець, і жнець… – Матвій Андрійович випромінює здоровий скепсис. – Працюєте де?
– Переважно за разовими контрактами. Клуби, БК, масові заходи. День Міста, Проводи Зими, КВК…
– Ясно. Значить, так і запишемо: «Постійного місця роботи не має».
Формулювання мені не сподобалося.
– Документи з собою?
– Ні. Тільки візитівки. Ось…
Підполковник бере візитку за краєчок, наче не бажаючи залишати відбитків. Підносить до світла настільної лампи під напівкруглим сталевим ковпаком. У фільмах такі лампи зазвичай направляють в обличчя допитуваному. Добре, що я свідок. У мене від яскравого світла очі болять несамовито. Професійне захворювання. П'ять хвилин під лампою, і я зізнаюся у змові з Шекспіром.
– Вдома зараз є хто-небудь?
– Є. Мають бути. Дружина, син…
– Подзвоніть додому. Хай дружина приїде, привезе ваші документи.
Телефон у них старий, чорний. Метал диска відполірований до блиску; слухавка тріснула, і її перев'язали синьою ізоляційною стрічкою. Гуде, як Ієрихонська труба. У цей антикваріат хочеться кричати до хрипоти: «Панно! Панно! Дайте Смольний!»
– Алло, Наташа? Це я… Що? З міліції дзвоню, з відділення… Ну чому відразу п'яний?! Нічого не трапилося. Свідок я. Свідок! Паспорт мій привези – їм для протоколу треба… Потім розповім. Так, все гаразд. Живий, здоровий, тверезий, нічого не накоїв… Одну хвилину! Матвій Андрійович, яке це відділення? Номер і адресу скажіть, вона зараз приїде.
Коли кладу трубку на важіль, ловлю на собі співчутливий погляд підполковника.
– Продовжимо, Валерію Яковичу. Гадаю, до приїзду вашої дружини встигнемо закінчити. Отже, розкажіть, як ви опинилися на місці події?
– З Будинку Офіцерів повертався. Ювілейний концерт допомагав готувати. Засидівся потім з директором…
– А як опинилися в районі Нижньої Гиївки? Вам що, по дорозі?
– Там у дружини бабуся живе. Грошей їй хотів занести. А тут цей тип… з кущів…
– Ось тепер давайте докладніше.
І я дав докладніше.
Вже наприкінці розповіді (Матвій Андрійович час від часу робив позначки на аркуші паперу) мене перервав вимогливий зумер телефону. Підполковник зняв трубку, щось буркнув і потім довго слухав, а я знічев'я став оглядати кабінет. Грубо білена стеля, стіни фарбовані емалевою «зеленкою». Під стелею – тьмяна лампочка без