Червоний. Андрій Кокотюха
Читать онлайн книгу.
Сталін і цей…
– А ось цього, Середа, я не чув! І слухати не хочу, зрозумів мене? Пропаганда, брат, вона все перекручує. Ми з тобою, – на слові «ми» Калязін зробив наголос, – не віримо. Бо знаємо, де правда і що влада наша нас не дурить. А тут люди не знають цього. І ще, Михайле, розберися, хто ти тут, а хто – я.
– Тобто?
– Українець ти для тутешніх бандерівців. Брат! – він розвів руками. – А я – москаль-окупант. Агітація, – Калязін на трошки замовк, потім повів далі, стишивши голос: – Говорив я тут із начальником політвідділу обласного МГБ. Він авторитетно довів: уся ця пропаганда розробляється в Мюнхені, бо американці ніби мають щось із ОУН… Хто у нас американці?
– Імперіалісти. – Я відчув себе на політінформації.
– Молоток! Ми з тобою, виходить, для імперіалістів тепер – спільний ворог. Але про те хай собі в кабінетах та управах думають, на те вони державна безпека. Наше завдання як представників органу охорони правопорядку – виявити, хто ці папірці в окрузі розповсюджує. Бо звідки вони приходять, уже відомо напевне. Не інакше Червоний, без нього тут таке не обходиться.
Почувши це ім’я вдруге, я запитав уже наполегливіше:
– Хто він такий, цей Червоний? Це прізвисько, або, по-нашому, кликуха, чи справжнє прізвище, за паспортом?
Перш, ніж відповісти, Калязін розлив по склянках горілку, спорожнивши нарешті флягу.
– Паспорта його, лейтенанте, я не бачив, – почав він, тепер ретельніше добираючи слова. – Але одне знаю напевне: він не ховається за прізвиськом, або, не має, як тут кажуть, псевдо. Звати його Данило, прізвище – Червоний. За даними як польської дефензиви[2], так і НКВД – МГБ, раніше мав навіть кілька псевдо. Коли поляки його зловили в тридцять сьомому, називав себе Туром. До сорок четвертого проходив як Мартин та Дужий. Тепер, як свідчить зібрана МГБ оперативна інформація, він узяв собі псевдо Остап. Але ми й далі зватимемо його Червоним. Дуже гарно його прізвище лягає в оперативну розробку, я так собі думаю. Ти як, не проти?
– Чого ж, – я знизав плечима. – Так точно в його псевдах не заплутаєшся. Червоний – так Червоний.
Рука Калязіна знову пірнула в шухляду і вигулькнула з тоненькою картонною течкою. Начальник звільнив від залишків нашої вечері місце на застеленому газетою столі й поклав папку так, щоб мені було зручно дивитися.
– Тут є дещо на Червоного, добуте нашими ще з архівів дефензиви. Захочеш – потім почитаєш, а я у двох словах тобі розкажу, з ким доведеться мати справу.
Розгорнувши теку, я відразу побачив сірий конверт, приклеєний до якогось протоколу, писаного польською. Прочитати написане я не міг, але конверт розгорнув і дістав звідти фотокартку, зроблену на цупкому папері. У правому нижньому кутку стояла дата: листопад 1937 року.
Зі знімка на мене дивився хлопець, чи то пак – молодик у піджаку, вдягненому на світлу сорочку так, щоб комір лежав трохи поверх піджачного –
Дефензива – польська політична поліція та контррозвідка, діяла в період 1918–1939 років.