.
Читать онлайн книгу.
відсунулися далі, зариваючись у сіно ще глибше. Почувся легенький, проте наполегливий стукіт у скло. Я нашорошив вуха, намагаючись почути, про що вранішні гості говорять із господинею, яка, поза сумнівом, відчинила їм. Зі свого місця ми навряд чи почули б бодай уривки розмови, а за шумом дощу, що створював додаткову перешкоду, і поготів.
Готуючись до будь-чого, я міцніше, до болю в пальцях, стиснув руків’я пістолета. Час спливав повільно, і працював він не на нас, бо поволі-поволі світало, та й дощ ущухав. Якщо їх двоє, прикидав я подумки, ми з Калязіним зможемо прийняти бій, бо сили рівні. Тільки напевне ці двійко – лише розвідка, і десь поруч, неподалік від крайніх хат, на узліссі залягли ще з десяток бійців. Далі думки закручувалися вихором; залишалося тільки лежати, зарившись у сіно, та чекати, як поведе себе ворог.
Тим часом дощ припинився, стало зовсім тихо, і в цій передсвітанковій тиші до нас чітко долинули голоси:
– Куди ці москалі могли з хати подітися?
– Загнув ти, друже Мирон… Треба знати наперед, коли вони звідти вибралися.
– Вдова каже – нічого не чула.
– Думаєш, бреше?
– Для чого їй брехати? У неї москалі чоловіка розстріляли. Бач, друже Лютий, вони нас таки бояться – тікають, ховаються, все тихцем.
– Може, пошукаємо? Далеко не могли втекти, друже Мирон.
– Раз виповзли з хати серед ночі – досвідчені сучі сини. Чув, вдова казала: велике цабе до неї голова спати привів. Наче сам начальник міліції з Олики.
– Не може бути.
– Чому?
– А щоб так пощастило – не може бути.
– Де ж пощастило: втекла ж москальня…
– Та отож – начальник міліції не кожен раз сам до рук прийде.
– Аби ж знати…
– І я про це. Ось тому й пощастило, тільки не нам – йому. Слухай. – Пауза, яку витримав той, кого назвали Лютим, тривала страшенно довго. – А що, як вони он там, у копиці ночують?
Після цих слів я затамував дух. Не дихав і Калязін. Якщо вони підуть перевіряти, стріляти треба першими. Тільки тепер я второпав всю хибність ситуації: ми, представники влади, працівники міліції, вночі тікаємо з теплої хати на сіно, а потім змушені, мов ті миші, ховатися від бандитів, які поза законом. Так чия ж тут влада і хто тут закон?..
Але висновки, яких у офіцера міліції з’являтися не повинно, зупинив голос того, кого називали Мироном.
– Нема їх там, друже Лютий. Бігме нема.
– Чого це так?
– Дощ вночі падав. Ось тільки перестав, сам хіба не бачив.
– То хай собі дощ, пощо він нам?
– А якби москалі пхалися до тієї копиці, на землі б наслідили. Бач, волого і мокро, слідів не можна не лишити.
Ніколи не вірив я в Бога, ні тоді, ні потім. Особливо після того, з чим довелося зіткнутися незабаром і що затягнуло найближчими тижнями у вир трагічних та непередбачуваних подій. Може, дурницю скажу – тільки нема Бога після