Таємниця. Юрій Андрухович
Читать онлайн книгу.
ліси над Влтавою. Можна було час до часу провалюватись у снива в тому вагонному кріслі і знову прокидатись і бачити за вікном несамовито красиві гори, суцільний словацький рай. Ми їхали годин десять, коли не дванадцять. І майже завжди за вікном були гори. Або довгі тунелі, що по-своєму заворожливо. До того ж я бачив, що мої батьки зараз люблять одне одного – їм відчутно попустило на душі, як в усі часи попускало всім радянським підданим після перетину західного кордону своєї вітчизни. Раптом виявлялося, що ти на свободі, ти вирвався, ти виграв у фантастичній життєвій лотереї. Зрештою, не лише радянським підданим – маркіз де Кюстін зауважив цей ефект ще за часів царя Миколи І. Гадаю, й за інших царів усе було точнісінько так само. Головне – вирватися, якось перебігти за бугор. Мені запам’яталось, як бігали батькові зіниці, він пожирав ними той світ за вікном. Він погладжував мамину ступню, вона скинула туфлі і протягнула ноги на протилежне сидіння. Я тоді ще не знав, що там, за вікном, батько саме намагається щось розпізнати. Одного разу в житті він уже міг їхати цим маршрутом.
Описана тобою у «Центрально-східній ревізії» втеча до Відня?
Так, це можна назвати втечею до Відня, звісно. Ну, а крім того, мій батько був лісівником і цілком фанатичним. Він пам’ятав сотні рослин, перш усього дерев, не тільки за українськими назвами, але й за латинськими. Він ці назви час до часу вимовляв, дивлячись за вікно на чехословацькі ліси. Якщо в той час у мене був на світі хтось такий, від кого все починалось і на кому все закінчувалось, то це був батько. Він був першою на світі людиною, котра показала мені дерево гінкґо. У жахних снах мені вже тоді снилося, що він помре, і мене аж душило від розпачу. Але я зараз не про те – я про те, що того дня в потязі до Праги ми всі були щасливими.
Якось ти написав, що ви з батьком були великими друзями, тому що вам подобались одні й ті самі книжки.
Ну так, про книжки, прочитані після батька, разом з батьком, прожиті з батьком, у мене знайдеться не одна історія. Зараз ми наближаємося до Праги, так? А я ще не казав, що у вуйка Евґена і тети Ади була досить серйозна бібліотека, не надто велика, але незле відібрана?
Ні, не казав.
Так от – я в цій їхній бібліотеці міг порпатися годинами і все, що там було українською, прочитав ще першого разу, тобто в 68-му році: казки Східної Словаччини, новели Богдана Лепкого, я навіть вибрані статті Донцова тоді прочитав і зрозумів, що їхнім змістом краще ні з ким не ділитися. А наступного приїзду я взявся за чеські книжки. Там було повно всіляких біологічних атласів – відповідно до вуйкового вченого фаху. Були фотографічні альбоми з Прагою та околицями. Були всякі хрестоматії, антології, світова класика, Сервантес, Бальзак і «Anna Kareninova». Далі черга дійшла до пригодницької літератури, і я просто запав на передвоєнний (десь кінця 20-х) том у коричневій шаґреневій палітурці – звісно, пожовклий папір,