Страшний Суд. Василь Басараба
Читать онлайн книгу.
не доживу до того дня…
Приїхав Олег, зайшов у хату. Його запросили за стіл. Сказав, що вдома пообідав, а пити не буде, хоча в такій компанії не гріх би чарку-другу перехилити. Але сів збоку біля Богдана і став дослуховуватися до розмови.
Юля то вмощувалася татові на коліна, то знову поверталася до своїх іграшок, то тулилася до бабусі. А за столом і далі згадували минулі дні.
– Ти знаєш, Льоню, хто то сидить? – кивнув Петро на Олега. – Це ж того самого Василя Ковальчука племінник, його батько – Василів менший брат. А ти знаєш, друже, про свого дядька Василя?
– Та трохи знаю, – кивнув Олег, – батько якось розказував.
– А ти послухай, що тобі дядько Льонька зараз скаже. Такого більше не почуєш.
– Охоче послухаю, мені нема куди поспішати.
Богдан ще трохи був за столом, а тоді вийшов на кухню і сів за телефон. Подзвонив Ользі раз, другий, третій. Але в трубці монотонно лунали довгі гудки. Ніхто не відповідав. Отже, не працює… Жаль. Оля чекатиме, як домовилися, на розі, біля гастроному, о сьомій. Залишається година. Навіть якби виїхали негайно, усе ж не встигнуть. Жаль. Знову набирав її номер і слухав нетерплячий виклик, на який ніхто не озивався. Треба дзвонити Тані…
Спочатку стиха, а тоді голосніше за дверима зринули голоси:
То не грім загримів,
То не бір зашумів,
Не столітні дуби затріщали —
То лихі вороги
На наш край дорогий,
Мов голодні вовки, налітали…
Пісня долинала з кімнати, летіла вільно й розлого, заповнила собою все навкруги. І Богдан кинувся їй назустріч.
Співали дядько і сусід. Їхні голоси лунали молодо й дужо, напрочуд злагоджено й гарно. І очі їхні горіли молодечим вогнем, обличчя розшарілися, мерехтіли рум’янцем. Здавалося, їм обом лише по двадцять, а не по сім десятків кожному.
6
Ольга ледве дочекалася вечора. Грози, що гримотіла в обідній порі, уже ніби не було зовсім. Небо розпогодилося, і сонце щедро лилося з-поміж невеликих хмар. Асфальт сухий, тільки на деревах подекуди виблискувало дощовими краплями листя.
Та гроза почалася так раптово, так блискало і гримотіло, лило як із відра, що можна було вважати її головною подією дня. Це якби не вранішній візит Богдана, а потім не пригода з дідом. Коли влетів у веранду отой кремезний молодик із криком: «Эй, люди, помогите, старику плохо!» – усі кинулися до врем’янки. Дід швидко прийшов до тями, йому дали таблетку і вклали в постіль.
Ті обидва гості невдовзі, ледь вщухла злива, зникли за воротами, пообіцявши навідатися «в другой раз»…
Ольга стояла біля гастроному, виглядаючи Богдана. Уже сьома минула. Мав би бути, але чомусь нема. «Чекатиму і не піду звідси нікуди», – мовчки повторювала сама собі. Потім зринули в пам’яті слова з пісні «Я звідси не поїду, кохання не залишу…», і Ольга усміхнулася сама до себе.
Одначе хвилини збігали, а Богдана не було видно ні здалеку, ні зблизька. Натомість запримітила