Мені однаково, чи буду

      Я жить в Україні, чи ні.

      Чи хто згадає, чи забуде

      Мене в снігу на чужині –

      Однаковісінько мені.

      В неволі виріс між чужими,

      І, неоплаканий своїми,

      В неволі, плачучи, умру,

      І все з собою заберу –

      Малого сліду не покину

      На нашій славній Україні,

      На нашій – не своїй землі.

      I не пом’яне батько з сином,

      Не скаже синові: – Молись.

      Молися, сину: за Вкраїну

      Його замучили колись. –

      Мені однаково, чи буде

      Той син молитися, чи ні…

      Та не однаково мені,

      Як Україну злії люди

      Присплять, лукаві, і в огні

      Її, окраденую, збудять…

      Ох, не однаково мені.

      Минають дні, минають ночі,

      Минає літо, шелестить

      Пожовкле листя, гаснуть очі,

      Заснули думи, серце спить,

      І все заснуло, і не знаю,

      Чи я живу, чи доживаю,

      Чи так по світу волочусь,

      Бо вже не плачу й не сміюсь…

      Доле, де ти! Доле, де ти?

      Нема ніякої,

      Коли доброї жаль, Боже,

      То дай злої, злої!

      Не дай спати ходячому,

      Серцем замирати

      І гнилою колодою

      По світу валятись.

      А дай жити, серцем жити

      І людей любити,

      А коли ні… то проклинать

      І світ запалити!

      Страшно впасти у кайдани,

      Умирать в неволі,

      А ще гірше – спати, спати

      І спати на волі,

      І заснути навік-віки,

      І сліду не кинуть

      Ніякого, однаково,

      Чи жив, чи загинув!

      Доле, де ти, доле, де ти?

      Нема ніякої!

      Коли доброї жаль, Боже,

      То дай злої! злої!