Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник
Читать онлайн книгу.
неначе напившись отрути.
– То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собі невістку в нашому селі, коли вже ось маємо одну сатану в хаті. В цих Семигорах усі дівки тепер, мов чорти.
– То оженимо його будлі-де: хіба нема більше сіл на світі, – сказав батько.
Мати пішла в садок, де під яблунею лежав Лаврін.
– Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на думці маєш?
Лаврін мовчав, тільки рукою махнув. Його очі дивились у зелену гущавину з яблунь та черешень.
– Я оце говорила з батьком за тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостів до Катрі Головківни. Катря тиха дівчина й гарна, мов калина процвітає.
– Правда, що процвітає, як макуха під лавкою. Нема мені в Семигорах пари.
– А до кого ж ти ходиш на вулицю?
– Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бієвці.
– Аж у Бієвці! – крикнула мати і в долоні плеснула.
– У Бієвці, мамо! Там набачив я дівчину! Брови чорні, очі карі – любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в’яне.
– Та, про мене, шли старостів і в Бієвці… Чия ж вона дочка?
– Балашова. Її звуть Мелашкою.
– Чи ти ж знаєш, що за люди ті Балаші? Чи ти ж знаєш Мелашчині норови? Стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.
– Як з нею не оженюся, то в Росі втоплюся, – сказав Лаврін і одвернув лице од матері.
– Чи робоча ж вона? Чи має що за душею її батько?
– А чом же? Балаш, здається, людина з достатками, але я в його скриню не лазив.
– То, про мене, посилай старостів і до Балашівни, а я з батьком поїду на розглядини та подивлюся і на твою милу, і на її батька-матір.
Лаврін так і зробив, як йому раяла мати: причепурився, взяв двох старостів та й пішов у Бієвці.
Балаш не сподівався так рано старостів до своєї дочки. Мелашка була дуже молода. Наставали жнива. Мелашка була потрібна в господі як робітниця. Балаш одказував старостам ні се ні те. Мелашка стояла коло печі й заливалась слізьми. Батько постеріг, чого Мелашка так пізно верталась з вулиці, і згодився на заручини. Мелашка втерла сльози рукавом і подала старостам рушники.
У неділю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бієвці на розглядини до Балаша. Лаврін, веселий та щасливий, запрягав воли.
– Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? – питала мати в Лавріна.
– Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, і в цілому селі кращої нема, – говорив Лаврін.
– Чи добрі ж хазяїни Балаші? Чи мають худобу? – питала мати.
– Та там такі робочі люди, що в нас у Семигорах і нема таких, – хвалив Лаврін, бо йому й справді Балаші здавались луччими од усіх людей на світі.
– У Бієвцях мене знають: я варила обід у попа, як він видавав заміж дочку. Я там у поповому дворі частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрі хазяїни. – У нас в Семигорах і справді таких нема, – говорила