Депеш Мод. Ще одна розмова. Сергій Жадан
Читать онлайн книгу.
місце, фантастичні проститутки, фантастичне життя. Гомосексуалізмом ми не займаємося, хоча до того все йде.
Головне, що вони все правильно порахували, у таких випадках щось десь не додумаєш— обов’язково попадеш. Тут усе не так просто. Коли починаєш робити свій бізнес, щось там продавати, спершу подумай, хай ти навіть безпрограшними, на перший погляд, фішками займаєшся, усе одно— краще перестрахуйся. Одна річ, якщо маєш справу, скажімо, з акціями або з перерахуваннями. Ну, коротше, якщо бабки тобі до рук не потрапляють, тут іще за тебе хтось може все порахувати, тільки й маєш виконувати, що там від тебе вимагається, і не займатися розпіздяйством на робочому місці. Інша річ, якщо працюєш із живими бабками, з чорним, блядь, налом, і за тобою не стоїть контора, якщо опиняєшся сам на сам, без жодних посередників, з живою грошовою масою, ось тоді краще подумати, інакше де-небудь обов’язково влетиш, це вже без варіантів. Скільки разів доводилося бачити, коли нормальні загалом люди хапалися за відверто лажові речі, відповідно, горіли разом із рештками фінансового благополуччя й суспільної поваги. Бізнес середньої руки— така стрьомна штука, що лише один невірний крок— і вже маєш паяльник у сраці, таке ось первинне нарощування капіталу в умовах посттоталітарного суспільства.
Вони й мені спочатку пропонували взяти участь, але я чомусь відмовився. Не знаю, щось мене насторожило, навіть не знаю що— зовні все виглядало серйозно, мій друг Вася Комуніст, хороший хлопець, рідкісної душі похуїст, у якийсь момент заламався жити на водці з чаєм з постійними перебоями й усе порахував, виходило ніби складно: вони скидаються на чотирьох, їдуть у Росію, купують там на всі бабки два ящики водяри, якщо купити в нас долари й поміняти їх у Росії, вони якраз вигравали на курсі, тим більше якщо береш оптом, ну, два ящики— це не опт, але кого це хвилює. У Росію й назад вони добираються електричками, на квитках економлять, у дорозі харчуються тією ж водярою, привозять її назад і сплавляють на вокзалі за подвійну ціну. Потім знову їдуть у Росію й купують чотири ящики водяри, так само привозять її назад і так само сплавляють. Це забере трохи часу, але за пару ночей на Південному вокзалі міста Харкова можна продати будь-що, навіть душу, якщо вона в тебе є. Після цього починалося найцікавіше: вони їдуть ще раз, востаннє, і на всі бабки купують вісім ящиків водяри, перевозити її дещо ризиковано, але спробувати можна, у разі чого відкупитися від митників можна буде тією ж таки водярою, хоч і шкода.
«І ось,– говорять вони мені,– у нас виходить по два ящики водяри на рило, уявляєш?»– «Ну,– кажу,– і що?»– «І ми,– говорять вони з придихом,– їх пробухуємо!!!»– «Що, всі вісім ящиків?»– «Так!»– «Не подужаємо»,– сумніваюся. «Хуй,– переконує Вася Комуніст,– дні за три подужаємо, точно подужаємо». Я уявив собі ці три дні й відмовився.
Вася справді вміє такі речі серйозно провернути. Я його розумію, в принципі: що йому втрачати, це його шанс бодай кілька днів не мати перебоїв з продовольчим кошиком, який у його