Куди приводять мрії. Ричард Метисон
Читать онлайн книгу.
знайшлася. Я не був впевнений, чи вірна, – але іншої на думку не спадало. Я мав погодитись із нею, хоча б на той момент.
Я був на операції під наркозом. Усе це відбувалося в моїй голові. Ось і відповідь. Усе решта не мало сенсу.
«Що тепер?» – думав я. Незважаючи на нещасливе становище, я посміхнувся. Якщо все це відбувається у мене в голові, то хіба, розуміючи це, я не можу цим керувати?
«Гаразд, – сказав собі я. – Зроблю так, як вирішив». А вирішив я знайти Енн.
Не встиг я цього подумати, як побачив іще одного лікаря, який біг через хол просто на мене. Я навмисно спробував його зупинити, але моя простягнута рука пройшла крізь його плече. Нічого, сказав я собі. По суті, мені це сниться. Будь-яка безглузда річ може трапитись уві сні.
Я рушив далі через хол. Проминув кімнату з зеленою карткою й білими літерами: «Не палити! Застосовується кисень!» Який незвичайний сон, думав я. Ніколи не міг читати уві сні. Щойно пробував, як слова просто зливалися. Цей же напис я прочитав без зусиль, незважаючи на загальну нечіткість зображень.
Звісно, це не сон у прямому розумінні, сказав я собі, намагаючись якось пояснити це. Бути під наркозом – не те саме, що спати.
Задоволений поясненням, я кивнув і продовжив свій шлях. Енн має бути в кімнаті очікування. Я зосередився на тому, щоб знайти і заспокоїти її. Я відчував її страждання так, наче вони були моїми власними.
Я проминув пост медсестер, чув, як вони розмовляють. Я не робив спроб заговорити до них. Це все в моїй голові. Я маю змиритись із цим і грати за правилами. Гаразд, це не сон наспра… на-с-пра-в-ді, але мені легше думати про це як про сон. Нехай буде сон – під наркозом.
Зачекай, подумав я, зупиняючись. Сон чи ні, але я не можу розгулювати в лікарняній піжамі. Я глянув на себе і був вражений, побачивши той самий одяг, що був на мені в день автокатастрофи.
«Де ж кров?» – здивувався я. Мені згадалась та мить, коли я побачив самого себе непритомного в розбитій машині. Кров рікою текла.
Я відчув себе трюмф… Ні! Пробач за нестриманість. Трі-ум-фа-тором. Чому? Бо я дещо з’ясував, незважаючи на затьмареність свого розуму. Я просто не міг бути тим пацієнтом у ліжку. Він був у піжамі, в бинтах і з трубками для годування. Я був вдягнений, без пов’язок і міг рухатися. Цілковита відмінність.
До мене наближався чоловік у вуличному одязі. Я очікував, що він пройде повз мене. Та, на мій подив, він зупинив мене, поклавши руку на плече. Я відчував тиск кожного з його пальців.
– Ти вже знаєш, що сталося? – спитав він.
– Сталося?
– Так, – кивнув він. – Ти помер.
Я з відразою глянув на нього.
– Це абсурд, – промовив я.
– Це правда.
– Якби я був мертвий, я б мізків не мав, – відповів я. – І не міг би розмовляти з вами.
– Все зовсім не так, – наполягав він.
– Той тип у кімнаті помер, а не я. Я зараз під наркозом, мене оперують. По суті, це все мені сниться.
Я був дуже задоволений своїм умовиводом.
– Ні, Крисе, – сказав він.
Мені