Вогнем і мечем. Генрик Сенкевич
Читать онлайн книгу.
жилами лишалося багряним. Нарешті здавленим голосом він прохрипів перше слово:
– Води!
Йому дали горілки, яку він пив і пив, і, як видно, не без користі, позаяк, одірвавшись нарешті від фляги, запитав уже більш розбірливо:
– У кого це я?
Намісник підвівся й підійшов до нього.
– У тих, хто вашу милість спасінням обдарували.
– Значить, не ви накинули аркан?
– Наша справа, вельмишановний пане, шабля, не аркан. Ганьбите добрих жовнірів підозрою. А піймали вас якісь лихі люди, татарами перевдягнені. На них, якщо цікаво, можете подивитись; он вони, мов барани порізані, лежать.
І намісник указав рукою на темні тіла, що валялися під узгір’ям.
Незнайомий на це сказав:
– Коли так – дозвольте ж мені віддихатися.
Йому підклали повстяну кульбаку, влаштувавшись на якій, він поринув у мовчання.
Це був чоловік у розквіті літ, середнього зросту, в плечах широкий, майже велетенської статури, з дивовижними рисами обличчя. Голову він мав здоровенну, шкіру прив’ялу, дуже засмаглу, очі чорні та, ніби в татарина, злегка розкосі; вузький рот його облямовували тонкі вуса, що розходилися по краях широкими китицями. На міцному лиці були написані відвага й зарозумілість. Тут поєднувалося щось привабливе й водночас огидне: гетьманська гідність мішма з татарською лукавістю, доброзичливість і злість.
Відсидівшись скількись часу, він підвівся і, не подякувавши, зовсім несподівано пішов дивитися на вбитих.
– Мужлай! – буркнув намісник.
Незнайомець тим часом уважно вглядався в обличчя кожному, хитав головою, ніби зрозумівши щось, а потім поволі попрямував до намісника, мацнувши себе по боках і машинально шукаючи пояс, за який хотів, як видно, закласти руку.
Не сподобалася наміснику така поважність у людині, щойно вийнятій із петлі, тому він уїдливо мовив:
– Можна подумати, що ви, ваша милість, знайомих шукаєте серед цих злодюг або заупокійну по них правите.
Незнайомий серйозно відповів:
– І не помиляєтеся ви, добродію, і помиляєтеся, тому що шукав я знайомих, одначе, називаючи їх татарами, помиляєтеся, бо це слуги одного шляхтича, мого сусіда.
– Не з одного, видно, колодязя берете воду ви з тим сусідом.
Дивна якась посмішка ковзнула по тонких губах незнайомого.
– І в цьому ви, добродію, помиляєтеся, – пробурмотів він крізь зуби.
За мить додав голосніше:
– Одначе даруйте мені ваша милість, що я належної не висловив удячності за auxilium[11] і успішний порятунок, які мене від такої несподіваної смерті вберегли. Мужність ваша покрила необачність того, хто від людей своїх одтрутився; та вдячність моя від самовідданості твоєї не менша.
Мовивши це, він простяг руку намісникові.
Одначе самовпевнений молодик навіть не поворухнувся і своєї простягати не поспішав. Зате сказав:
– Не зайво б спершу дізнатися, чи зі шляхтичем маю честь, бо хоча й не сумніваюся
допомога (лат.).