Гордієві жінки. Жанна Куява
Читать онлайн книгу.
повелося, шо дівчата починають носити вінки з трьох літ, а нашій якраз стільки зараз-ки, ти ж знаєш. То мати сказала, шо іменно вона мусить то зробити, бо так тре’, щоб іменно мати зробила найпершого вінка для доньки. Ще навіть тре’ змочити того вінка в росі, як сонце зійде. Ше сказала, шо потом-ка ще сім днів так буде робити – купатиме вінка в росі, а тоді до скрині покладе.
– О, то се гарно, – відповіла я. І подумала, що мені, певно, теж-ка мама вінок сплела би, якби коло нас жила. Але так сталося, що нас розлучили.
Я рідко чіпала сю історію, бо мало про шо у свему житті шкодувала, хіба про те, шо не бачу ні мами, ні сестри… Які вони – не знала, тільки уявляла… А так… Дід мене дуже сильно любив. Мені з ним вельми добре було. Вільно дихалося. Та й Павлусь думати про пусте не давав.
Далі він таке тогді розказав:
– Вінок для Гальки вийшов із чорнобривців, незабудок, барвінку й ромашок. І кожна ся квітка нібито повинна лікувати малу:[31] чорнобривці помагають од голови, щоб не боліла, незабудки й барвінок на очі добре дають, зір розвивають, а ромашки серце заспокоюють. Ше мати сказала, що вже як шість літ малій стукне, то вплете в той вінок мак, щоб давав сон і беріг думку… Надько, – звернувся раптово до мене Павлусь, – а давай сплетемо для тебе вінок?
– Для мене? – здивувалася я. – А який?
– Ну, отой, – відказав він. – Шо то… той…
Павлусь хоч старший за мене на два роки був, та не набагато сміливіший у гутірці.
– Який? – я справді не могла докумекати.
– Я чув, як сьогодні мати дещо сказала нашій Наталці…
То вже про середню сестру Павлусь заговорив, їй чотирнадцять.
– Мати сказала, шо їй такий вінок уже можна сплести, бо його можна робити дівчатам од тринадцяти літ і до замужу, – відказав він.
Я нашорошила вуха й далі слухала його, не знала, шо сказати.
– Мати сказала, шо тобі теж-ка вже можна…
– Мені теж-ка вже можна? – я трохи насторожилася. – Про шо ти кажеш, Павлусю? – шарпонула його за рукав.
– Та ж про вінок! – скрикнув він і помчав стрімголов до річки.
Я спурхнула за ним. Як отой шуліка, зірвалася з місця.
– Ти куди?! – зарепетувала. Але й зареготала нараз. – Втекти хоч’ од мене?! Не вийде!
Ми часто так у доганячки грали…
Павлусь оглянувся пару раз, побачив, шо я за ним лечу, і собі став сміятися на всьой луг. Голосно, аж луна за селом пушла.
– Біжи, Надько, хутчіш біжи за мною, Надько, доганяй! – заголосив.
А потом-ка навмисно спотикнувся, упав у траву, покрутився, як поліняко, і вспокоївся. Засопів, мовби дід.
Я підбігла й бебехнула грудкою поруч.
– Швидкий, – сказала йому, сміючись.
– То – коби ти знала, шо ніколи й нікуди од мене не зможеш втекти, – відповів він серйозно.
– Та я й не збираюся, – відказала я й вирвала коло себе високу травину. – То шо, який мені вже можна вінок плести, га? – спитала й полоскотала соломиною лице Павлуся.
Він підвівся, сів, тоді
Мала –