Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова
Читать онлайн книгу.
цій розмові чергову підставу. – Втім, відповім: я вірю в Бога, а як він називається, мені особисто все одно.
– Біблію та Коран читаєш? – уже більш милостиво спитав Мага.
– І те й інше.
– Ну, молодець! У рай потрапиш! – засміявся він. А потім додав: – Коли що, ти забереш мене туди?
– Подивимось! – я теж засміялась. – Але, боюсь, тобі там буде нуднувато.
І тут він несподівано каже:
– Можна, я тебе додому проведу?
– Навіщо марно турбуватись? – Це все, на що я спромоглася.
– Ну й гаразд. Як хочеш!
І пішов. Я невимовно зраділа – дуже вже набрид. Прямо як мішок з камінням.
Після того як Мага пішов, до мене підбігли дівчата. Одна з них – із банди в нашому класі. Її звати Лінда. У нас є така банда багатих чеченок у класі – еліта. Її очолює Лур’є-Левиця. А Лінда – одна з її служниць.
– Поліно, або ти будеш нам підкорятись, або ми тебе вб’ємо! – нахилившись до мене, сказала Лінда. З нею поруч стояли ще п’ять служниць Лур’є-Левиці.
– А я не помру! – весело заявила я, мені все ще було смішно від розмови з Магою.
– Йди до біса! – закричали дівчата.
– Отак?! – сказала я й додала: – Без вас нізащо. Чого я піду до ваших знайомих без вас?
Вони довго думали, що відповісти. Нічого не придумали. Розізлились і пішли. А я сиділа й реготала, доки «Біологія» не підступила.
Я йду до школи. По-моєму, в школі немає нічого гарного. Але все ж таки послухай мою розповідь. Сьогодні вранці я прийшла в клас. Лінда мене вигнала з мого місця і звеліла всім, хто не входить у банду, сісти на їхній розсуд. На мене вона була люта ще через учорашнє. З Ліндою ніхто зв’язуватися не став. Вона страшенна пискля й нахаба. Одна з найвірніших соратниць Лур’є-Левиці.
Інші в класі, хто не в цій дівчачій банді, «чокнуті» – тобто підкоряються їхнім наказам. Хлопці наче самі собою, але теж слухаються Лур’є-Левицю та бояться. Це нова школа, і тут, на відміну від трьох попередніх, свої порядки.
Отже, Лінда наказала, і всі попересідали. Я сказала, що все одно сяду на другу парту, хоч і не біля вікна, так біля дверей, і сіла туди. Вона накинулася на мене, голосно лаялася. Їй підтакнув Хасик-забіяка:
– Ти, російська потворо, куди ми, чечени, скажемо, туди й підеш! – замахнувся він на мене.
Я їх послала. На цьому розмова ранкова закінчилась, і почались уроки.
Учителі в розбірки ніяк не втручаються і взагалі вдають, що це їх не обходить. Є тільки один учитель, Султан Магомедович, який, коли в мене на вулиці кидають каміння, нічого не каже дітям, а просто йде поруч і закриває собою.
З Альонкою ми так і не помирились. Я прийшла до неї після школи, але вона набундючилась і засопла, як паровоз.
Мене в школі знову пересадили. Цього разу за одну парту з Магою. Він любить робити на збитки. Я, коли що, лупцюю його книжками; він, щоправда, теж у боргу не залишається. Отакі справи!
Назад додому йшла з Заїрою. Ця дівчина відзначається різноманітними витівками. Розповідає про ххххх, ну, ти зрозумів, сподіваюсь. Не писатиму, а то мама раптом знайде тебе й прочитає.
Польді
Привіт!
У