Тінь сови. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
виходить сторож, і тоді щезне її таємниця.
Як тільки зайшли у першу ж вуличку, Катерина зняла з себе піджак і віддала Степанові.
– Мені вже не холодно.
А перед центром містечка, освітленим неоновими ліхтарями, сказала:
– Далі я сама піду.
І поцокала каблучками, дивлячись поверх дерев, поверх ліхтарів і всього, що стояло на землі.
Ноги в неї були довгі й тонкі, але ж і сама була тоненька, така тонесенька, що Степанові болісно стислося серце.
Після того скільки не підступався до Катерини, з якого боку не підходив, а вона ні та й ні. Щось ніби й тягнуло її до Степана, тільки ж дівчата сміятимуться: скільки хлопців за нею увивається, а вибрала цього «підстреленого». Люська Офіцерша так і сказала:
– Та він же в тих куценьких штанях як підстрелений ходить. Я, Катю, з твоїм багатством за офіцера вийшла б. – Люська завжди мріяла про офіцера, через те й засиділася в дівках, бо де тих офіцерів набереш у містечку, як тут немає військової частини. Тому й причепилося до неї «Офіцерша», хоч Люська, мабуть, уже вискочила б і за дідька лисого.
– Не треба мені нікого, – огризалася Катерина, – рано ще про це думати.
І Степанові так сказала:
– Рано мені ще з хлопцями ходити. Та й ти навіть армії ще не відбув.
– Восени забриють, – сказав Степан. – Прийдеш проводжати?
– Побачимо.
Вони стояли перед гуртожитком, Катерині здавалося, що на них усі дивляться, зирять навіть із вікон, регочуть, а Люська Офіцерша свариться пальцем. І вона попросила:
– Не ходи за мною.
– Добре, – сказав Степан, – не буду.
І пішов.
Вона дивилася йому вслід і стільки смутку побачила в його згорбленій поставі, стільки гіркої безнадії ніс він на похилених плечах, що Катерина не витримала.
– Степане! – гукнула.
Він зупинився, поволі озирнувся, ніби не вірив, що вона кличе його, сховав свою печаль у кволу усмішку.
– Чуєш, Степане? Принеси мені штани, я відкочу і підрублю в майстерні, там, бачу, запас є.
Степан чи образився, чи ні, але штанів не приніс, довго не з’являвся Катерині на очі (вечорами ходить на залізничну станцію, розповідали хлопці, розвантажує вагони), і коли через місяць стрілись на вулиці, Катерина його насилу впізнала. Схуд, геть спав з лиця, зате був у новому костюмі, новій сорочці, черевиках, тільки галстука бракувало, та от біда – хоч ти вмри, – знов усе те висіло на ньому й теліпалося: видно, за роботою втратив зо два розміри, а в магазині не дуже примірявся.
– Де це ти пропадав? – міряла його очима з ніг до голови, ледь стримуючи усмішку і вдаючи, що нічого не знає.
– Хіба тобі не однаково?
– Не кажи, як не хочеш, – знизала плечима Катерина. – Не видно було, того й питаю.
– Пропадав, та не пропав, – сказав Степан, і вона раптом помітила, що він напідпитку.
– Ти вже як Петро Мисочка, – зморщила носа. Не могла терпіти цього духу, що нагадував їй нещастя, яке перевалювалося через поріг у їхню хату разом