– Томе!

      Відповіді немає.

      – Томе!

      Відповіді немає.

      – Куди подівся цей хлопчисько, не розумію! Томе!

      Літня леді опустила окуляри на край носа та глянула понад ними, оглядаючи кімнату, потім піднесла окуляри догори і подивилась попід ними. Річ у тім, що просто крізь окуляри вона рідко або й ніколи не дивилася на такий дріб’язок, як хлопчик, бо це були її парадні окуляри, її гордість, її данина моді, а не предмет для користування; з однаковим результатом вона могла би дивитися крізь пару пічних засувок.

      Впродовж хвилини вона здивовано роззиралася, потім промовила без гніву, і водночас доволі гучно, аби її могли почути навіть меблі:

      – Ото вже попадися мені, ото я…

      Вона не закінчила, бо саме нахилилася, щоб просунути мітлу під ліжко, після чого їй довелося покласти край власним зусиллям. Вона потурбувала лише кота.

      – Мені ніколи не впоратись із цим хлопчиськом.

      Вона підійшла до прочинених дверей і визирнула у сад, вдивляючись у зарості томатів та дурману. Тома не було. Тоді вона підвищила голос, зважаючи на далеку відстань, і гукнула:

      – То-о-оме!

      Вона почула позаду легкий шум й обернулася, і саме вчасно, аби встигнути вхопити за комір маленького хлопчика і завадити йому втекти.

      – Ось ти де! А я й забула про комору. Що ти там робив?

      – Нічого.

      – Нічого? Поглянь-но на свої руки, поглянь на губи. Що це?

      – Не знаю, тітонько.

      – А я знаю. Це мармелад, ось що це. Скільки разів я тебе попереджала – цупитимеш мармелад, я тебе видеру. Подай-но мені батіг.

      Батіг здійнявся у повітря. Здавалось, покарання було невідворотним.

      – Йой!.. Погляньте назад, тьотю!

      Літня леді обернулася й автоматично підхопила свої спідниці, рятуючи їх, а хлопчисько миттю накивав п’ятами, видерся на високий паркан і щез за ним. Тітка Поллі розгублено заклякла, але вже за мить добросердно розсміялася.

      – І коли я вже навчуся розуміти це негідне хлопчисько. Адже скільки разів він вже вдавався до таких хитрощів, аби відволікти від себе мою увагу. Але старі дурні невиправні. Старого дерева не випрямиш, як промовляє приказка. Щоразу він вигадує щось нове, а мені годі з ним впоратись. Таке враження, ніби він звідкись знає, як довго можна наді мною знущатись, перш ніж мені урветься терпець; він також знає, що якщо йому вдасться розсмішити мене, тоді він переміг, і мені не стане духу дати йому прочухана. Ні, я-таки не виховую цього хлопця як належить, Бог свідок, не виховую. Як пише книга, хто шкодує різок, той занапащає дитину. Я плекаю гріх і загибель для нас обох, і до ворожки не ходи! У хлопцеві наче чорт оселився, але що я можу зробити? Адже він, бідолаха, – син небіжчиці сестри, і у мене рука не піднімається його шмагати. Щоразу, як пробачу йому, то мене мучать докори сумління; а як відшмагаю, то здається, що моє старе серце ось-ось розірветься. Що поробиш, адже людина, народжена жінкою, приходить у цей світ ненадовго і живе, сповнена суму; так пише Писання, і я згодна, що так воно і є. Передчуваю, що він сьогодні прогуляє заняття у школі, тож завтра мені доведеться його покарати, змусивши працювати. Це жорстоко – змушувати працювати у суботу, коли інші діти гуляють. Але він ненавидить роботу понад усе, а я мушу бодай-колись належно його виховувати, бо інакше я занапащу цю дитину.

      Том таки прогуляв заняття в школі і його день минув дуже весело. Він повернувся додому саме вчасно, щоб допомогти Джимові, темношкірому хлопчику, нарубати дрова та наламати трісок, – а насправді вчасно для того, щоб розповісти Джимові про свої походеньки, в той час як Джим зробив дві третини усієї роботи. Молодший брат Тома (точніше, зведений брат), Сід, вже встиг зробити свою роботу (збирання друзок), бо був чемним хлопцем, а не розбишакою. Доки Том вечеряв і принагідно цупив цукор, тітка Поллі ставила йому підступні та надзвичайно ґрунтовні запитання, адже сподівалася почути від нього важливі зізнання. Як й усі простодушні створіння, вона пишалася своїм талантом у сфері втаємниченої дипломатії, і свої найвідвертіші натяки вважала чудесами витонченого підступу.

      – Томе, – сказала вона, – у школі було спекотно?

      – Так.

      – Дуже спекотно?

      – Так.

      – Мабуть, тобі кортіло скупатися, Томе?

      Том схаменувся, у нього виникли підозри. Він прискіпливо поглянув на тітку Поллі, але її обличчя нічого не виказувало. Він відповів:

      – Та ні… так собі, не дуже.

      Старенька протягнула