Чорний вершник. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
білу далину, ніби сподівалися побачити там кохану. Спихальський і Гурко, стиснувши зуби, мовчки сиділи на конях, ждучи наказу атакувати ворога.
Яненченко не витримав і перший розпочав бій. Миргородці ще шикувалися лавами, а він своїм правим крилом ударив по них, сподіваючись зім'яти й відкинути до Сули, в болота, де було багато незамерзлих проталин. В разі перемоги йому відкривався шлях на Лубни, Лохвицю і Ромни. Тож варто, міркував він, ризикнути!
Він підвівся на стременах, махнув шаблею над головою. І зразу ж застугоніла під снігом мерзла земля, заколихалися над рядами бунчуки, прокотився полем грізний клич – алла, алла!
В ту ж мить перед козацькі лави виїхав молодцюватий підтягнутий полковник Новицький, теж махнув шаблею.
– За мною, братці! Вперед!
Дві густі лави, як дві морські хвилі, зіткнулися в білому полі. Завирувало, заклекотіло криваве бойовисько.
Татари не змогли відкинути миргородців, і їхній бойовий запал швидко згас. А коли почали частіше падати вбиті й поранені, коли козацьке «слава» зазвучало гучніше й грізніше, в серця ординців закрався страх і вони здригнулися. І не тому, що були менш хоробрі чи мали менше сил. Сили були майже рівні. І хоробрістю не обділив аллах своїх синів, що з дитячих років привчалися сидіти в сідлі й тримати в руках шаблю та лук. Причина була, мабуть, в іншому: вони воювали тільки заради грабунку, здобичі військової. А грабіжники, як відомо, ніколи не відзначаються стійкістю в бою… Козаки ж захищали свій край, свої домівки, своїх жінок і дітей, тому билися до останнього, не шкодуючи життя. І ця приреченість надавала їм сили й завзяття. Нехтуючи смертю, вони не відступили ні на крок.
Побачивши, як здригнулися передні ряди ординців, Яненченко зрозумів: ще хвилина – і його військо покотиться назад. Тоді вже ніяка сила не спинить переполошених татар аж до самого Дніпра. І він іукнув до тих кількох десятків козаків, які служили у Юрія Хмельницького:
– За мною, друзі! Покажемо союзникам, як треба битися!
Він помчав на білому огирі на чолі купки своїх охоронців і врізався в лави лубенців. З-під баского коня летів кім'яхами сніг. Блиснула на сонці крива шаблюка.
Захоплені його відчайдушністю, понукувані мурзою Кучуком, татари повернули знову і посилили натиск на козаків.
Арсен Звенигора здалеку запримітив вершника на білому коні і подумав, що то сам Юрій Хмельницький.
– Романе! Мартине! Обходьте того чорного ворона з боків, а ми з батьком Семеном ударимо йому в лоб! – гукнув він товариству. – Чи не сам гетьман?
– Ні, то не Хмельниченко, – заперечив Гурко. – Побий мене грім, якщо це не Яненченко… їй-богу, Іван Яненченко! З ним я разом учився в київській колегії, а пізніше – схрещував шаблі, коли Самойлович водив лівобережних козаків проти Дорошенка. А тепер він полковник корсунський…
– От його нам якраз і цікаво схопити! Татари враз тоді повернуть назад, – сказав Арсен. – Вперед, друзі!
Він ударив коня під боки