Чорний вершник. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
чорні очі, з яких збігали чи то сльози, чи прозора снігова вода.
Пролунав короткий постріл. Кінь стрепенувся і затих. І зразу ж сніговій почав укривати його легким білим саваном, з-під якого страшно і неприродно виглядали зламані, вивернуті догори передні ноги.
Гурко розстебнув на коневі попругу, зняв сідло й гнуздечку. Спритно й легко, ніби йому було років двадцять, а не сорок, і ніби він не пролежав півдня, закляклий, у холодному снігу, вистрибнув з рівчака і сказав:
– Ну, ось я готовий! Якщо берете мене з собою, то постараюся не відстати…
Прямий і чесний Роман Воїнов обурився.
– Е-е, чоловіче, ти невисоко ціниш нас, якщо вважаєш, що ми дозволимо тобі йти піхтурою!.. – По російському звичаю він звертався до незнайомця на «ти». – Ось, будь ласка, мій сірий! Приторочуй міцніше сідло позаду і їдь, а я трохи пройдуся пішака, бо ноги вже геть затекли… А згодом мене змінить Ненко, та й Арсен буде не від того… Якщо вже зараджувати лихові, то гуртом! Недарма ж у вас кажуть: гуртом і рідного батька легше бити!
Ніжинський козак весело усміхнувся.
– Побий мене грім, якщо ви не добрячі хлопці! Га? їй-богу, варто було померзнути в снігу, аби тільки зустрітися з вамиї Видно зразу, що справжні запорожці, а не якісь зайди.
Звенигора і Воїнов переглянулись, зареготали. А Ненко, не дуже второпавши, що сказав веселий подорожній, якого тільки щасливий випадок урятував від смерті, з подивом спостерігав цю сцену.
– Вгадали, батечку! – сказав Арсен, витираючи рукавицею сльози в очах. – Один з нас – яничар, турок, чи то пак потурчений болгарин, – він показав на Ненка. – Другий, – кивнув на Романа, – донський козак… А третій, – ткнув рукавицею собі в груди, – колишній недовчении спудей… Ну, а всі гуртом – справжнісінькі запорожці!
– 0! – тільки й вихопилося у ніжинця, і він зареготав дужче за всіх.
Веселий регіт, до якого, зрозумівши, про що мова, приєднався і Ненко, покотився, переборюючи завивання хуртовини, широкою засніженою долиною. Можна було подумати, що четверо людей зійшлися не серед розбурханого оскаженілого від буремного вітру дикого поля, а, либонь, десь у затишній теплій корчмі, за кухлем смачного пива, біля вродливої веселої шинкарки.
Пересміявшись, вони швидко зібралися й пірнули в імлисто-молочну снігову каламуть. Арсен знову рушив попереду – прокладати дорогу. За ним верхи – Ненко й Гурко. А Роман, учепившись за гнуздечку, прив'язану до сідла, поспішав ззаду по втоптаному кінськими копитами сліду.
2
Буря не вщухала. Як тільки подорожні виткнулися з долини, вона заревла, закрутила, сипонула у вічі холодним приском і покотила далі – в незмірне безмежжя білого степу.
За невеличкими віконцями, на яких мороз вималював чудернацькі мережива, глухо виє вітер, кидає в шибки сипучим снігом, гогоче в широкому, виплетеному з лози бовдурі. А в хаті – натоплено, по-святковому затишно.
Перед образами горить невеличка лампадка, під сволоком, на дерев'яній підставці, – воскова свічка, а в челюстях печі потріскує жовтавим