Роман про добру людину. Емма Андієвська
Читать онлайн книгу.
йому в пику! – зарепетували вони, тицькаючи в напрямку Мазепи.
– Негайно! Інакше тобі ніколи не вийти з пекла! Ти назавжди наш, коли ти цього зрадника не вдариш у пику! Спусти йому кров, і ти вільний! – і вони заходилися термосити Стецька.
Проте Стецько не ворухнувся, прикипівши поглядом до гетьмана.
– Тобі не кортить врятуватися? Це єдина нагода! – шпигонув Стецька шилом у груди другий угрущальник, а перший стис йому пальці, аж хруснуло.
Оце тепер мені й кінець, зараз вони порішать мене, це, видно, справедлива кара за горілку, вжахнувся Стецько, і від надмірного жаху й болю йому перестало бути страшно.
Не дарма кажуть, ніби за все доводиться розплачуватися, пригадалося йому. Боже праведний, Боже милосердний, Ти знаєш мої гріхи, якось я не подуманий на те, аби містити в собі чесноти, і тепер я пропав навіки, але я ніколи не здолаю бити безборонну людину, навіть коли вона винна, а невинну й поготів, на це треба народитися, я ж навіть хоч і як натинався б, ну просто не годен!
І тієї ж миті Стецько відчув, як його несе до виходу з такою силою, аж його мучителям мало не відірвало рук.
– От, сукин син! – заверещали в один голос чорти-енкаведисти, відскакуючи від Стецька, і від них лишилися самі погони й бляшки медалей, які засичали вишкварками, і все навколо поглинула тьма, бо, та добра думка, що її із самих глибин серця подумав Стецько, відмовившися заради власного спасіння покривдити безборонну людину, вихорем вихопила його з пекла, і чорти не мали жодної міці затягти його назад, оскільки зло робиться безсиле перед найменшим проявом справжнього добра.
Стецько обмацав себе, щиро дивуючись, чи це все ще він, перевірив, чи бракує зубів з потаємною надією, може все ж таки вони вціліли, хоч він їх і виплюнув, а щелепи й кості проймав біль, – суцільні одна біля одної болючі ґулі, наче його цілу добу перекручували на млинку, – врешті передихнув, дякуючи Богові, що гірше не скоїлося, бо чи людина посідає на кілька зубів більше чи менше, хіба то вже аж таке важливе, аби нарікати на долю? – і, не гаючися, попростував до бараків з наміром одразу податися до баби Грицихи й попросити її закрити вхід до пекла, щоб інших туди не зятягло, бо в Стецька не лишилося жодного сумніву: зволікати тут не лише не на місці, а й просто небезпечно.
Тепер, коли він сам ледве повернувся звідти, йому пригадалося, як з табору дивним способом зникло кілька порядних людей, ще якби непутящих якихось, як Стецько, щезнення якого ніхто й не помітив би, а то шанованих вчених і справжніх патріотів, – наче їх земля проковтнула, і дехто нишком розповідав (кому хотілося про таке голосно плескати язиком, коли страх сидів у кожного за плечима?), ніби востаннє бачив їх з підозрілими молодцями з тупим виразом обличчя, які невідомо звідки з'явилися й пропали, отож доводилося чимдуж поспішати, бо хто зна, які страхіття ще чигали на мешканців табору, коли пекло наблизилося до кожного під самісінькі двері?
Від цього припущення Стецькові ноги самі почвалали вперед, навіть