Спокуси святого Антонія. Емма Андієвська
Читать онлайн книгу.я не жменька попелу і втоми
(Хоча мене ще вдосвіта зорав
Бісище, що – на вусиках зорі, —
І – ланцюги – крізь віддих і крізь скроні,
Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —
Мені – всі ребра, тягнучи за пруг), —
А – віз усесвіту, в який мене запряг
Ти сам…
X
Цей світ – ріка, де я – вода й дараба,
А Ти в мені, як буря, що не вщухла.
Все видиме – лиш приступці і чохли.
Ти мури нахилив мені до ребер,
Де ґнотиком – душа, сумний доробок,
Що тільки но – у лещатах і – чахла,
Аж поки Ти їй – замашного щигля,
Аби вона, як рибна кістка, – руба,
І вже їй – ні погрози, ні волання.
Скубуть її, як стиглий кущ малини
Ще сумніви, отруйні мозку трутні,
Та я до Тебе, – що страшніші втрати, —
Ще мить, і Ти в мені – вже кожен кут.
Хоч Ти мене – до дір, – як личаки!
XI
Вода мені у скронях – крап – і – крап, —
Видовжує у потойбіччя дебет.
Вітряк-бісище (світло стало дуба,
Повітря – із залізних, довгих круп), —
Він меле серце під хитинний скрип, —
Навколо мене – то бігцем, – то – диба.
А я – немов у виразках худоба,
Яку – валками серполезих скребл.
Гілля – з ребра, і я над світом висну,
Повз мене і крізь мене зими й весни
І зернята річок, і зародків кулони,
І біси, що, одягши кущ калини,
Із хоботів – ікру – на роздоріжжі. —
Чи біс і Ти, який – у лапах – рожу?
XII
Трикутний біс – із черевом вельможі, —
Калаталом мені між очі брязка.
Тримаючись за довгу шию бризки,
Отрутою чортисько промінь маже,
Аби мені – й останній цей проміжок,
Щоб ані світла, ні струмка, ні бростки,
А тільки плоть – німа, глуха і брезкла,
Що Ти їй, Боже, – послугу ведмежу,
Аби душа – ні даху, – ні родини. —
Я – попіл, що лишився від ридання,
Пожбурений на смітник пітьми – рептух,
Що із-під тліну усвідомив раптом:
Я так поволі, як з-під кия, вчусь,
Що ця моя ганьба – моя єдина честь.
XIII
Увесь цей морок, Боже, – ні, – не докір,
А просто – в серці, – як підземний зсув.
Бож Ти – фарватер, де мене несе,
І Ти в мені – на всі лади, як – дека.
Я весь румовище, де тільки пси й гадюки,
Могила, на якій і хрест осів.
І той струмок в мені, де небеса,
Бісища – сміттям, – ще й регочуть дико.
Цей світ – а з ним і я – лахміття купи,
Де сатани, – із присвистом, – екіпа.
Мій мозок, як в дірках порожня шанька,
Я так… Мене – до тла – і порошинка,
А я усе ще – маслаки питать,
Хоч Ти мене, як ховраха, – пітон.
XIV
Я заблукав. Цей світ – чавунний