Сагайдачний. Андрій Чайковський
Читать онлайн книгу.
я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрінуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.
– А я тебе прошу, брате, дай тому спокій. Кажу, то ще діти, їм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас більше лицарів, як учених, наша народність, наша церква має великий на те голод…
– А! Чи не вибираються вони козакувати? – сказав Северин і розсміявся. – От горобчики, навіть не думав я, що в них таке завзяття. Далебі, куплю їм горіхів за це й вицілую обох.
– Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої думки не піддав.
– Се, брате, ще смішніше від того. Мені і в голову таке не прийшло і ще довго не прийде. Годі мені з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.
– І князь би тобі сього не вибачив, бо його милість уже тепер покладає великі надії на них.
– Краще не говорімо про такі небилиці: я такої дурниці не зроблю.
При найближчій нагоді стрінув Северин обидвох кульчичан і заговорив. Вони аж горіли з радості, що такий славний лицар, про якого стільки наслухались, говорить із ними.
– Гаразд, хлопці! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?
Вони оторопіли від такої несподіванки, а Петро каже:
– А чи пан Северин взяв би нас?
– Поки що годі. Таких жовтодзюбів нам не треба. На Січі не можна жінкам жити, а ви годі, щоб ще без паніматки обійшлися.
Хлопці обидва засоромились дуже. Петро каже:
– Ми ж і тут без паніматки живемо.
– Ех, дурень ти один з другим! Тобі здається, що на Запорожжі то самими пирогами, та медівниками годують, що нічого не роблять, хіба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, і не кожний з того хліба жити буде. Ви ані думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, і привіз би наперед себе до Острога, та віддав ректорові на карцер о хлібі й воді.
Северин відійшов, думаючи: «Тепер відійде їм охота про козакування думати. Скажу про те братові».
А хлопці знову думали собі таке:
– Чого він нас вчепився? Хіба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?
А Петро міркував таке:
– Нічого іншого, тільки що Северин був напідпитку, бо то все не держалося купи.
– Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тікати з бурси.
Ніде правди діти, що така думка у них не раз по молодечій голівці блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Відгадав її Плескач з їх говоріння.
Та по тій стрічі з Северином та думка затратилася відразу, тепер у них осталась одна ціль: вчитися і скінчити вищу школу, а відтак хай міркують старші, що з ними станеться.
Найближчої неділі розповіли Плескачеві немилу стрічу з Северином, – чого він від них хотів, чого їх вилаяв так погано?
Та в тій хвилі прийшов диякон Онуфріївської школи від отця протопопа Дем'яна по тих двох спудеїв з-під Самбора, щоби прийшли зараз до нього.
Хлопці вдивилися на себе, а відтак на Плескача.
– Треба йти, діти, – каже Плескач, – то важна особа і без причини вас не кличе.
Пішли.