Сагайдачний. Андрій Чайковський
Читать онлайн книгу.
він плакав, аж заходився, і зовсім не помітив Марка, що стояв за ним, не перебиваючи йому.
– Ходи, Петре, нам пора їхати.
Петро ще раз перехрестився, поцілував землю і, встаючи, обтирав заплакані очі.
Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дідусем:
– Він ходив на цвинтар з своїми прощатися.
– Тепер попрощайся зі мною, з нами. – Старий обняв Петра і сердечно поцілував. – Ти гарна дитина, що своїх батьків любиш. Люби і нас так, як ми тебе полюбили.
Тепер стали всі хлипати, та прощатися, та обіймати хлопців. Коло загороди Жмайлів зібралося багато народу. Грицько пішов до хати і виніс старезну закопчену ікону. Як уже рушали з обійстя, старий стояв з відкритою головою на порозі і благословив їх образом. Ще на закруті оглянулися хлопці і побачили старого дідуся на порозі. Побачили востаннє…
В Самборі треба було ще один день переждати, поки валка зібралася. Хлопці пішли ще попрощатися зі школою та о. Атанасієм.
Чимало зібралося возів під рукою Дрозда. Він здавався чоловіком непоказним, бо був малого росту і сухий. Та в нього була така сила, що, піймавши вола за роги, валив його на землю.
У його валці було яких п'ятдесят узброєних людей. Було кілька рушниць, пістолів, шабель, списів і бердишів. Кожний узброївся у що попало, щоби було чим від напасті оборонятися. Були тут люде різного віку і професії, найбільше купців з своїми підручними. Одні їхали до Львова по набір, інші верталися з Самбора до Львова.
Дрозд придивлявся кожному зокрема і оцінював його бойову вартість. Видно, що був із людей радий, бо затирав руки і підморгував.
Прийшов і до кульчичан:
– Що ж, панове школярі, їдемо, – будемо вчитися, га? Вчімся, щоби не підсипали березової кашки… Ге-ге-ге…
В дорогу треба було пускатися підвечір, щоби до дня доїхати Янівського лісу.
Вже сонце сховалося, надворі потемніло: не було місяця, лише звізди мерехтіли по темному блакитному небі.
Степан уклав хлопців спати на возі, повкривавши їх кожухами. Сам присів спереду побіч наймита.
Дрозд перехрестився тричі на церкву і поїхав на першім возі, а всі рушили за ним. На останньому возі посадив свого челядника Петра, хлопа молодого, плечистого і сильного, як ведмідь.
Петро з Марком лежали горілиць і дивились на зорі. Вони перелічували падучі зорі та молилися потихеньку за померші душі. Загально було відомо, що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тілом. Вози колихалися по нерівній дорозі, а це наводило сон на людей, і всі дрімали. Не дрімав лише Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'яті, бо на його відповідальності була уся валка.
У тому місці розливався круто Дністер з своїм допливом Стрвяжем і Верещицею. Було повно закрутів, мочарів, і лише той міг туди вночі переїхати, хто знав добре дорогу. Під слітну пору, коли води повиливали, ніхто не важився переїхати і вдень, бо частенько люде топилися в болоті. Хто не знав дороги, той не знав, як виминути ті зрадливі місця, що, нібито порослі густою зеленою травою, криють під