Зазвичай на екран у «Google Maps» виводиться купа інтерактивної інформації (погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами і позначені на карті тощо), яка відчутно оживляє картинку. На екрані перед хлопцями розпростерлося суцільне зелене тло, помережане звивистими річками. Ніяких доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті було якесь поселення, певно, Пуерто-Мальдонадо, справа пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; і все – більше нічого.

      – Ґуннар мав рацію: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисого його знайдуть… – поправивши рушник, зауважив Левко.

      – Та де там Нью-Йорк, – гаряче заперечив Ґрем. – За бажання в цих нетрях можна поховати Швейцарію.

      – Назва мені подобається: Мати-Божа, – хмикнув Ян.

      – Ага, – посміхнувся Сьома, потішно потрусивши перекривленою головою. – По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.

      – Напевно, у наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, – промовив українець.

      – Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? – вражено спитав Ґрем.

      Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, задивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, він заговорив про інше:

      – Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи існує Паїтіті і чи правда все те, що розказав Ґуннар Іверс. – Хлопець узявся за мишку і став пересувати зображення у вікні «Google Maps». – Я проаналізував карту, після чого «піднявся» проти течії по Ріо-де-лас-П’єдрас… І ось що виявив.

      Семен спинив прокрутку і «наблизив» землю. По центру, під одним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.

      – Злітна смуга в джунглях! – Левко не вірив власним очам.

      Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк – супутниковий знімок із «Google Earth»

      – Маєш рацію, Лео, – стримано прокоментував росіянин. – Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник.

      Ґрем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.

      – Це ще не все, – вів далі Сьома. – Я ввів координати, які дав Ґуннар, і опинився у місці, де в Ріо-де-лас-П’єдрас впадає велика притока. Просунувшись на захід, я побачив ось це. – Ще до того, як перестав говорити, хлопець перемістив зображення.

      Хрускання чипсів і сухарів затихло. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, що з такої висоти нагадувала ворсистий килим, проступили два невеликі озера: одне на півночі, друге – на півдні, майже на лінії з першим, чий обрис повторював водойми, намальовані Ґуннаром на карті.

      – Не може бути! – Левко витягував шию так, що ледь не впав з лави. – Озера! – Хлопець перевів погляд на Семена, несподівана здогадка кинула його в жар. – Паїтіті… ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!

      – Ні. – Росіянин, спираючись ліктем на стіл, далі натирав

---

Скачать книгу