Твердиня. Максим Кидрук
Читать онлайн книгу.
Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався шепотом підбадьорити свого товариша, Джонік ще раз пальнув. Бах! Бах! І цього разу знов поквапився. Не націлившись як слід, Гена послав останні кулі повз ціль.
«Мазило! – подумки залютував Левко. – Програємо ж на хрін!»
– Fuck! Лео, допоможи, – благально зашепотів Джонік. – Я облажався.
Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. З чотирьох височіла незбитою тільки одна. У хлопців іще нібито лишались патрони, значить, покладуть. Мусять покласти. Тоді він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.
– Я беру, – сказав голосно. – Ліву я беру!
Після першого влучання цілитися було спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз – на ОД.[11] Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і…
…Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені стояла людина?» Левко заплющився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувались не ряд кострубатих обрисів, а… живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд вправно. Хлопець здригнувся, розплющив очі і… замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сіра сорочка із закачаними рукавами, темно-сині джинси. Юнак поглядав кудись убік, в абсолютно інший бік від вогневого рубежу, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям…
Самонавіювання вийшло настільки вдалим, що Левку довелося кілька разів труснути головою, аби отямитися. «Що за дурня, чувак? – вилаяв сам себе. – Нема там нікого». Він зосередився на цілі і натиснув курок. Коротке «клак!» – і мішень почала опускатися до землі. Хлопець зиркнув направо. Мішені зникли. Жодної не було. Вони «погасили» всі цілі.
Бінґо! Перемога!!!
Левко з насолодою відправив дві останні кулі у небо над кущами, відщепив обойму, зробив контрольний постріл, переконавшися, що у стволі не залишилось патрона, поставив автомат на запобіжник і відтягнув затвор, гордо повідомивши:
– Курсант Бартош стрільбу завершив!
Один із лейтенантів пройшовся вздовж курсантів, перевіряючи патронники, і тільки тоді дав команду підійматись. Зводячись на ноги, Лео непомітно загріб долонею кілька гільз, що рясно вкривали рядно.
Просто так, на згадку.
Хлопці вишикувались у колону по одному. Левко обтрусив спину Джоніку:
– Ти як? Ребра цілі?
– Цілі, – пробурчав Джонік, угвинчуючи обурений погляд у ненависного офіцера. – Як з цепу зірвався… Хіба ні, Лео?
На загальному шикуванні перед посадкою в автобуси, проходячи повз деморалізовану ватагу «економістів», Левко вибрав момент, коли в їх бік не дивились полковники, і тицьнув 121-му середнього пальця. Ловіть гостинець, салаги! З любов’ю від «механіків»! П’ятий рік поспіль взвод механічного факультету кращий у стрільбі. Кращий у всьому!.. Йому відповіли
Режим вогню АК-74 одиночними пострілами.