Людина і зброя. Олесь Гончар
Читать онлайн книгу.
кафедри, прискіпливим та педантичним майором, де так набридли їм оті військові плакати на стінах, і протигаз в розрізі, і учбовий кулемет, що темніє в кутку, з просвердленою дірочкою збоку в стволі… Зупинившись над великим столом з бутафорним полем, вони ніби іншими очима розглядають муляжну пересічену місцевість з мініатюрними горбами та річками. Гіпс, пофарбована тирса, що зображає траву… Як убого! Неприродна жовтизна хлібів, і отруйно-зелена просторина луків, і річка, й лісок – все було мертве, неправдиве, засушене, це мовби сама війна поставала з муляжів своєю мертвістю, безжиттєвістю. Муляжний ландшафт лежав перед ними на півкімнати, а їм поставав живий, немуляжний степ з достигаючими хлібами, і вітер польовий, і небо, повне жайворонків, і райдуги, що над полями світяться соковито! Бомби впали сьогодні на хліба. Танки вже десь їх толочать, снаряди довбуть. З усього живого прекрасного світу чи не отакий лиш перепалено-мертвий, як тут, ландшафт полишить війна?
Край столу на муляжних пагорбах розплатався Духновичів портфель. Він туго напханий книжками, серед яких, безумовно, можна знайти і Гегеля, й Спінозу, а зверху на портфелі лежать заяложені військові статути, що їх Духнович так досі й не спромігся опанувати і оце, видно, знову зубрив, готуючись вдруге здавати залік. Дивно було, що Духнович, цей факультетський вільнодум і філософ, який залюбки студіював навіть позапрограмні науки, так до ладу й не міг збагнути мудрість статуту караульної служби, так досі й не навчився як слід ні козиряти, ні ходити з компасом по азимуту: на заняттях у Лісопарку він щоразу збивався з заданого напрямку, викликаючи сміх товаришів і невдоволення викладача.
– Ну як, друже? – кивнувши на статути, звернувся Богдан до Духновича. – Подужав?
Духнович скривився, що мало означати усмішку.
– Ці статути наганяють на мене якийсь, ну, просто містичний жах. Вони написані ніби санскритом: скільки не розшифровую – ніяк не доберусь глузду.
– Це вже вчорашнє, – сумовито зауважив Степура. – Тепер, мабуть, не такі заліки доведеться складати.
Вони разом вийшли на вулицю. Все було, як і раніш: дерева спокійно зеленіють, і день тихий – ні сонячний, ні хмарний, в теплій поволоці імлистій, тільки тривога мовби розлита в повітрі, вона вже пройняла місто і душі людей.
Сумська клекоче. На перехресті біля репродуктора – натовп. Тут ще надіються: може, пригасне? Може, це який-небудь лише місцевий прикордонний конфлікт? Люди ждуть новин, гнітить невідомість, а радіо тим часом гримить музикою, передає бойові марші.
Найлюдніше в парку біля пам'ятника Тарасові. Гомін, тривожно збуджені голоси, всі ждуть чогось, не розходяться… Нахмурений бронзовий Кобзар, схилившись над людьми, мовчки думає свою думу.
В натовпі Степура загледів Мар'яну й Лагутіна. Вони стояли обнявшись, чого раніше не дозволили б собі на людях, він блідий, зосереджений і ніби байдужий до неї, а вона тулиться до нього плечем, наче говорить: ти мій, мій, це все тебе не стосується, нікому тебе не віддам.
Степура не може втямки собі взяти, як він, оцей Лагутін, оцей тонковидий білявий його суперник, може бути зараз байдужий