Твоя зоря. Олесь Гончар
Читать онлайн книгу.
з планети, відлітаєм ніби назавжди!
Уявні сніги, що біліють за ілюмінатором, нагадали Заболотній засніжені простори її рідних степів.
– Пригадуєш, – звертається вона до чоловіка, – які в нас там завірюхи бували!.. Цілу ніч виє, мете, хурделить а на ранок глядь! – вляглося… Сонце світить, і так тихо-тихо довкола, тільки то тут, то там дрр… дрр… то сусіди стежки лопатами прогортають…
– Прокладали стежки дружби та взаєморозуміння, – жартує Заболотний і потім додає серйозно: – А ви знаєте, колись у нас на Вкраїні за народним звичаєм господарі лишали в незамкненій хаті на столі хліба окраєць і кринку молока – для подорожнього… І то було нормою життя… Ех, друзі, добре-таки додому повертатись… Більше не пускай мене, Соню, ні в які відрядження. Баста. Хай ще інші…
– А ти?
– А я бджіл розводитиму. Мемуари писатиму. А що?
– Ловлю на слові, – сміється Соня. – Справді пора б і перепочити.
Стюардеса, ставна, довгонога діва, що, проходячи салоном, бачить усіх водночас, усім усміхається завчено, але чарівно, біля Заболотних затримується, мовби для того, щоб подарувати Заболотній ще й додаткову порцію усмішки.
– Наш командир корабля знає по фронту вашого чоловіка. Ратушний – це прізвище вам що-небудь говорить? – Вона переводить погляд на Заболотного.
– Здається, був такий на котромусь із бомбардувальників…
– Ні, сам він не літав, був техніком серед наземної обвяуги… А от про вас чув – ледве що не легенди… Це, каже, той, кого на фронті в нас називали «літаючим барсом».
– Який там барс…
– Зірка Героя вже нібито вам світила…
Отож «нібито»… Передайте йому вітання. Люди з наземної служби – то для нас були як рідні брати…
– Може, побажаєте зайти в кабіну, то будь ласка. Вам, як виняток, дозволяється… – І, подарувавши ще одну чарівну усмішку, стюардеса пропливає далі. Зупиняється вона потім у глибині салону, у хвостовій частині літака, де, окутаний сигаретним димом, сидить патлатий похмурий тип, що, здається, на когось ображений. Невідомо, чи стосується його образа тих, що лишилися на землі, чи невдоволений наш мізантроп кимось із пасажирів, можливо, образився на компанію цих ось молодих французів, які зі сміхом розгадували кросворд поблизу й не прийняли його пропозиції дегустувати якесь там особливе саке, а одна гарненька з їхнього товариства стишене кинула в бік мізантропа: «Чи не екстреміст?» – і більше не звертала на того типа уваги. А от стюардеса мусить терпляче вислуховувати ще якесь там його вередування, і ми проймаємось до неї співчуттям: нечема, варивода, проте мусиш і його ублажати, з терплячим усміхом слухати, що він там верзе, майже невидимий крізь хмару сигаретного диму.
Білосніжні ілюзорні ландшафти, що пропливають за склом ілюмінатора, знов заволодівають нашою увагою. Відсунувши шторку до краю, осяяна світлом тих пропливаючих небесних снігів, Заболотна, видно, ніяк не може на них надивитись: безмір